Коберник Тетяна,
магістрантка факультету початкової освіти
Уманський державний педагогічний університет
імені Павла Тичини
Науковий керівник: к. пед. н., доцент Волошина Г. П.
Найкращою спадщиною, найдорожчим багатством, яке діти могли отримати від своїх батьків – любов і вміння працювати. Усвідомлюючи це, батьки бачили в своїх дітях майбутню зміну, помічників і годувальників. Навіть на запитання про вік сина селянин, за звичай, відповідав:
–Та вже пастушок, погонич, робітничок, косар.
Не дивно, що в середовищі трудівників не існувало проблеми батьків і дітей, адже споконвіку їх об’єднувала й згуртовувала спільна праця.
Реалізуючи на практиці своє провідне гасло “хто не працює, той не їсть”, народна педагогіка вважає працю не лише основою добробуту, але й обов'язком і першою необхідністю кожного (Людина народжується для праці, як птиця для польоту; Бджола мала, а й та працює). Керуючись цим принципом, батьки прагнуть збудити в дітях постійний потяг до праці, причому такий сильний, щоб вихованець соромився власного байдикування, обурливо ставився до ледарів і нероб, в умовах бездіяльності почував себе ненормально і навіть в уяві не припускав, що можна жити не працюючи [2, с.75].
Традиції трудового виховання беруть початок ще у первісному суспільстві. Від батька синові передавались елементарні істини: вчись збирати, полювати, створювати затишок, то й будеш задоволений своїм життям. Особливого значення трудова підготовка дітей набула з розпадом загальної спільноти на окремі сім'ї, родинні общини, що зумовило потребу вести індивідуальне господарство. Адже лише результат власного господарювання міг задовольнити потреби членів родини – як працюєш, так і маєш. А як немає сил працювати, хто прогодує тебе? Діти? То їх треба навчити так вести справу, щоб і самі були в достатку, і на пристарілих батьків вистачило. Тому узвичаєна передача досвіду старших молодшим – це і святий обов’язок і природно-історична життєва необхідність [3, с.36].
Сформований на ґрунті хліборобського устрою життя, цей ідеал завжди відображав інтереси всього українського народу, з ним пов’язувалися надії на творче вдосконалення людини через працю. Господар – це порядок і лад у всьому, достаток, гідне людини життя, слідування народним хліборобським традиціям, спостережливість і кмітливість, стабільність і впевненість у завтрашньому дні, забезпечена старість й щаслива доля дітей.
Господиня – це затишок і охайність у хаті і на подвір’ї, де все прибрано і прикрашено, всіх нагодовано й доглянуто; це порада й розрада, для всіх домашніх, гостинність і щедрість, а водночас ощадливість і точний розрахунок. У господині ніщо не пропаде марно, вона вміє з нічого зробити щось, як кажуть в народі.
Господарський син – це біла сорочка, чемність і ввічливість з усіма, повага до старших, до їх звичаїв, готовність захистити меншого; це росяні ранки у полі або на пастівнику, прагнення знань, розуміння їх корисності в житті.
Господарська донька – це вишиванки й витинанки, скрині з тканням і шиттям, квітник під вікном. Господарська донька чемна і привітна, дбає про свою дівочу честь. Власне, підготовка в сім’ї майбутнього господаря й господині й була основною програмою виховання в українській етнопедагогіці.
Традиційно вже саме народження дитини в сім’ї розглядалось як поява майбутнього трудівника. Тією ж потребою мати робочі руки зумовлювалась і звична багатодітність українських сімей. Щоб немовля не цуралось праці, над ним від народження виконували магічні дійства. В Україні побутував звичай, за яким повитуха відтинала новонародженій дівчинці пуп до гребеня, щоб вміла добре прясти, а новонародженому хлопчикові – до сокири, щоб був добрим майстром. А коли дитині час було йти до школи, їй давали свій пупець розв'язати, щоб розум не був зав’язаний [1, с.94]. Саме цей звичай, на наш погляд, є яскравим унаочненням ставлення народної педагогіки в цілому до праці, як фізичної, так і до розумової, яка відіграє важливу роль не лише в загальному розвитку людини, але й конкретно в оволодінні необхідними професійними знаннями.
Праця – природний стан людини, від народження до самої смерті. Тому, за звичаєм у трудовій родині працюють усі без винятку, крім тяжкохворих. Діти допомагають трудитися батькам, батьки не можуть у своїй праці обійтися без дітей і як тільки дитина навчилася нести своєю рукою ложку від тарілки до рота, вона працює – не для того, щоб потренуватися в праці, а тому, що ніхто з людей, які оточують дитину, без праці не уявляє собі життя [4, с.54]. Причому у багатьох справах дитяча допомога батькам була не надто потрібною. Однак, прилучаючи дітей до обов’язкової спільної праці, дорослі використовували насамперед виховний момент: що б я сам, якби не ти? Ця особлива емпірична знахідка народної педагогіки, зазначав В. Струманський, наповнена глибоким психологічним змістом. Вона забезпечувала оптимальну соціалізацію юної особистості на ґрунті самоусвідомлення своєї вартості як носія і виконавця життєво необхідних функцій. На цій основі вибудовувалась низка міркувань: стало б складним і неможливим життя, якби не такі результати роботи, а потрібних результатів не досягли б, якби я не прилучився до праці, а робота не була б виконана, якби я не опанував завчасно відповідних умінь і навичок. Так, емпірично, самостійно, власними зусиллями дитина доходила до істини (Будеш трудитися – будеш кормитися) [5, с.36]. Споконвіку головним носієм традицій в українській селянській родині був батько. Його авторитет визнавався усіма членами родини. Батько стежив за розпорядком господарських робіт, щодня за вечерею підсумовував, що зроблено протягом дня та давав завдання кожному членові сім’ї на наступний день, який, за звичаєм, починався дуже рано: влітку – о 4-5-й годині, а взимку – о 5-б-й [5, с. 23]. Зміст і характер праці в трудовій родині відповідав потребам і умовам соціально-економічного життя, а трудове виховання, як вже зазначалося, здійснювалось через безпосереднє залучення дітей до праці батьків. Дітей брали з собою на сінокіс, на жнива, по гриби та ягоди. Сини і дочки в сім’ї завжди були зайняті. Старші бавили менших братиків і сестричок, змалку пасли худобу (останнє заняття Остап Вишня дотепно називає “університетами”) [5, с.44]. При цьому зберігалася наступність, зумовлена віковими можливостями дітей.
Список використаних джерел
1. Ігнатенко П. Р., Руденко Ю. Д. Виховний потенціал народного календаря / П. Р. Ігнатенко, Ю. Д. Руденко // Радянська школа. – 1990. – №9. – С. 19-24.
2. Козак Т. В. Як приходить хліб. //Початкова школа. /Т. В. Козак – 1996. – №8. – С.23-25.
3. Кононенко П. П. Українство у світовому часопросторі // Українознавство./П. П. Кононенко – 2009. – № 4. – С. 8-21. 4.
4. Культура і побут населення України : навч. посіб. для вузів / [В. І. Наулко, Л. В. Артюх, В. Ф. Горленко та ін.]. – К. : Либідь, 1991. – 232 с.
5. Струманський В. Педагогіка народно-побутового життя української людності. // Рідна школа. / В. П. Струманський –1996. – №9. – С.31-37.