ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН У ЗАПРОВАДЖЕННІ ІНКЛЮЗИВНОГО НАВЧАННЯ В УКРАЇНІ

Рейтинг користувача: 5 / 5

Активна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зіркаАктивна зірка
 

Коломієць Ніка,

студентка ІІ курсу факультету іноземних мов

Уманський державний педагогічний університет

імені Павла Тичини

Інклюзивна освіта – вже не новинка для України, але все ще те, що потребує вивчення та розвитку. Актуальність проблеми інклюзивної освіти пов’язана, насамперед, з тим, що чисельність дітей, які потребують корекційного навчання, стрімко зростає. Приблизно 95% дітей з інвалідністю в Україні не отримують освіту або навчаються в умовах спеціальних навчальних закладів. Саме тому, пошук сучасних дієвих технологій навчання є важливим освітнім питанням. Цей процес має інноваційний та творчий характер, тому що пов’язаний з постійним пошуком більш досконалих і, як наслідок, більш ефективних способів організації навчання з урахуванням особливостей освітніх потреб його учасників. Освітнє середовище повинно бути спрямовано не тільки на власно освітню мету, а й на знаходження оптимальних способів успішної адаптації в житті кожної дитини з обмеженими можливостями. Ми переконані в тому, що освіта як процес накопичення певних знань, умінь і навичок є невід’ємною складовою частиною соціально-психологічної адаптації та інтеграції дітей з особливими освітніми потребами в соціум.

Інклюзивне навчання – система освітніх послуг, гарантованих державою, що базується на принципах недискримінації, врахуванні багатоманітності людини, ефективного залучення та включення до освітнього процесу всіх його учасників [1]. Інклюзивне навчання часто вважають альтернативою інтернатній системі, за якою діти з особливими освітніми потребами навчаються в спеціальних закладах освіти та змушені проживати в інтернатних відділеннях при них через їх територіальну розгалуженість. Хенлайн і Хальворсен (Hanline and Halvorsen) визначають шість проблемних питань щодо переходу дитини з обмеженими можливостями до звичайного навчального закладу: це безпека, ставлення інших учнів, компетентність персоналу та якість освітньої програми, транспорт, відповідальне ставлення адміністрації навчального округу та можлива невдача. Батьків дітей, які навчалися в спеціальних школах, в разі переведення до звичайної школи також турбували можливі словесні образи й фізичне насильство з боку ровесників, соціальна ізоляція, втрата чи зменшення обсягу послуг та зниження якості викладання [3]. У занепокоєння батьків є й інші причини, а саме те, що з огляду на важкість порушення дитина не зможе отримати повної користі від інклюзивного навчання, що інклюзія спричинить додаткове навантаження на вчителів звичайної школи й на учнів, і що внаслідок надто серйозних розладів поведінки дитина може заподіяти шкоду оточуючим. 

Найкращий шлях удосконалення інклюзивної освіти для України є запозичення досвіду інших держав. Як на приклад, в Німеччині опікується не загальнодержавне міністерство, а кожна окрема федеральна земля. Наповнення навчально-методичних програм, критерії оцінювання знань, кількість і спеціалізація освітніх закладів – усе це вирішується на місцевому рівні. Наприклад, у федеральній землі Північний Рейн-Вестфалія ще 2005 року ухвалили закон «Про освіту», в якому гарантоване право кожної дитини на здобуття середньої освіти. 2015 року на спільній конференції міністри освіти і культури німецьких земель підготували загальну «Рекомендацію для педагогів з охоплення різноманітності». У документі наголошується, що кожна школа має скоординувати навчальну програму відповідно до принципів інклюзивної освіти. А саме: виділяти більше навчальних годин на практичні заняття, розробити нові формати оцінювання компетентності. А також – посилювати підготовку вчителів і заохочувати їх до обміну досвідом. Форму навчання дитини обирають батьки після того, як отримають рекомендації від шкільного лікаря. У складних випадках необхідно отримати рекомендації від Шкільного психологічного центру, інших спеціалістів. Вибір форми навчання можливий у будь-який час. Нерідко дитина з особливими освітніми потребами спочатку відвідує загальну початкову школу, а потім у середніх класах переходить до спеціальної. Цей перехід відбувається не лише через труднощі в засвоєнні навчального матеріалу, але передусім тому, що в середній школі дитина не знаходить собі товаришів [2]. 

Щодо фінської освіти – це чудова освіта для людей з особливими освітніми потребами, яка фокусується скоріше на сильних сторонах, а не на проблемах. Ідея фінської системи полягає в тому, щоб виявити освітні потреби якомога раніше, незалежно від причин. Як тільки класний керівник чи вчитель-предметник побачить проблеми в навчанні, вони консультуються зі спеціальним педагогом. Звичайні вчителі не мають розбиратись у причинах проблем, вони лише мають зауважити щось незвичайне. Саме тому, у Фінляндії є три типи вчителів дітей з особливими освітніми потребами:

• Спеціальні педагоги, робота яких є гнучкою; вони не працюють у класі. Ці педагоги починають діяти, коли з’являються проблеми. У них є ступінь магістра зі Спеціальної Освіти, і вони співпрацюють з учителями.

• Спеціальні педагоги, які працюють у спеціальних класах, які зазвичай є меншими за звичайні. Вони також мають ступінь магістра зі Спеціальної Освіти.

• Дошкільні спеціальні педагоги, які мають і освіту вчителя садочку, і пройшли підготовку зі Спеціальної Освіти. Вони працюють з дітьми до 7 років.

Для учнів організовують допомогу, проте це не означає, що їх маркують. Ініціювати таку допомогу можуть так само дитина, чи її батьки. Зазвичай, класний керівник має 15-хвилинну розмову з батьками на початку навчального року. Деякі проблеми також можна виявити ще під час цього обговорення. Спеціальний педагог і звичайний учитель співпрацюють між собою. Якщо легке втручання (екстрапедагогічна підтримка або зміна педагогічних установок) не допомагає, педагоги пропонують дитині інтенсивнішу підтримку. Якщо освітні або поведінкові проблеми зберігаються незалежно від втручання, яке розробляється у співпраці між учителями, починає діяти команда із забезпечення благополуччя. У цю команду зазвичай входять шкільний психолог, шкільний консультант, шкільна медсестра (або медбрат), класний керівник / вчитель-предметник, учитель фінської мови як другої (якщо допомоги потребує учень-іммігрант) і спеціальний педагог. Директор школи або віце-директор зазвичай теж включені в роботу цієї команди. Батьки ж або учні не відвідують зустрічі команди. Їх проконсультують, якщо потрібно буде застосовувати нові заходи. Склад цієї команди зазвичай фіксований, проте, за новим законодавством, його можна змінювати значно легше. Це зроблено для того, щоб команда могла гнучкіше працювати. Спеціальна освітня підтримка завжди індивідуалізована, і її надають поступово протягом довгого часу [4].

Аналіз досвіду навчання дітей з особливими освітніми потребами у зарубіжних країнах свідчить, що «кордони» між спеціальною та загальною освітою прозорі, оскільки країни з демократичним устроєм пропагують цінності громадянського суспільства, яке базується на ідеях рівноправності, толерантності та інклюзії. Вважаємо, що впровадження зарубіжного досвіду в напрямі окресленої проблеми, накопиченого різними країнами світу, є вкрай корисним та необхідним для підвищення якості освіти нашої країни.

 

Список використаних джерел

1. Інклюзивне навчання (сайт МОН України). URL: https://mon.gov.ua/ua/tag/inklyuzivne-navchannya

2. Інклюзивна освіта. Досвід Німеччини. URL: https://nus.org.ua/articles/inklyuzyvna-osvita-dosvid-nimechchyny/

3. Оцінюємо інклюзію. Вивчення батьківських поглядів і чинників, що впливають на їх формування. URL: http://www.ussf.kiev.ua/iearticles/98/1/

4. Що особливого у фінській інклюзивній освіті. URL: https://nus.org.ua/articles/shho-osoblyvogo-u-finskij-inklyuzyvnij-osviti/

 

Please publish modules in offcanvas position.