Доскоч Марія
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник:
канд.філол.наук, доцент Савчук Н. М.
Стан і перспективи розроблення проблем культури мовлення залежать від рівня розвитку наукових досліджень структури мови, її стилістичної диференціації та функціонування і визначаються цим рівнем так само, як і практичними потребами суспільства в певний період.
Практична нормалізація будь-якої мови починається, власне, з виникнення писемності. Теоретична нормалізація, теорія і практика культури мовлення починається з укладання перших граматик, риторик та словників, з описом з навчально-освітньою метою системи літературної, зразкової мови, її норм та функціональних стилів.
Актуальними теоретичними проблемами українського мовознавства в галузі мовної культури є такі: історична змінність літературних норм, «міцність» їх щодо різних аспектів мови, варіативність норм та їх коливання, співвідношення структури і норми в процесі мовленнєвої діяльності, термінологія і термінотворчість, теоретичні основи нормалізації і мовної політики.
Культура мовлення – поняття неоднозначне. Насамперед, це володіння нормами усної і писемної літературної мови (правилами вимови, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування згідно з метою і змістом мовлення. По-друге, культура мовлення – це розділ мовознавства, який досліджує проблеми нормалізації з метою вдосконалення мови як знаряддя культури.
Поняття культури мовлення (в першому значенні) вміщує два аспекти засвоєння літературної мови: правильність мовлення, тобто дотримання літературних норм, які сприймаються тими, хто розмовляє і пише, як «ідеал» чи загальноприйнятий зразок, що традиційно зберігається, і мовленнєва майстерність, тобто не тільки дотримання норм літературної мови, але й уміння вибирати з наявних варіантів найточніший в смисловому значенні, стилістично та ситуативно доречний, виразний тощо. Високий рівень культури мовлення передбачає високий рівень загальної культури людини, культуру мислення, свідому любов до мови.
Центральним поняттям культури мовлення є норма мови. Мовна норма – сукупність найстійкіших традиційних реалізацій мовної системи, відібраних і закріплених у процесі суспільної комунікації. Норма як сукупність стабільних і уніфікованих мовних засобів і правил їх уживання, свідомо фіксованих і культивованих суспільством, є специфічною ознакою літературної мови національного періоду. У ширшому розумінні норма трактується як невід’ємний атрибут мови на всіх етапах її розвитку.
Норма є одночасно і власне лінгвістичною, і соціально-історичною категорією. Соціальний аспект норми виявляється не тільки у відборі і фіксації мовних явищ, але й в системі їх оцінок («правильно – неправильно», «доречно – недоречно»), причому ці оцінки включають і естетичний компонент ( «красиво – некрасиво»). До основних понять культури мовлення мовознавці відносять також комунікативні ознаки культури мовлення, які збігаються з системою оцінок мовних норм: правильність, доречність, логічність, чистота, виразність, милозвучність. Уся система роботи з формування умінь і навичок культури мовлення в учнів школи структурується саме за цими ознаками.
Нормативність виявляється у мові у подвійному плані: норма як сукупність реально використовуваних у мові лексем, словоформ, мовних конструкцій і норма як сукупність тенденцій добору і правил використання мовних засобів. У поняття стабільності норми входять такі ознаки: історична стійкість, традиційність норми; деяке обмеження можливих коливань і варіантів, різною мірою реалізоване для різних аспектів мови; відносна територіальна одноманітність норм та ін. Ці ознаки виявляються у літературних мовах у вигляді тенденцій, «ступінь стабільності» літературної мови встановлюється під впливом усієї культурно-історичної тенденції, а також залежно від структури мови і особливостей генези його форми.
До основних типів і нормативних диференціацій належать: диференціація норм усного і писемного мовлення, диференціація норм різних функціонально-стилістичних сфер використання мови; територіально зумовлені нормативні диференціації за умов територіальних варіантів літературної мови.
Норма неоднорідна за складом явищ, що входять до неї. Ядро літературної норми складають стилістично нейтральні, і, відповідно, найуживаніші мовні явища, периферія – явища архаїчні і нові, а також явища функціонально і територіально марковані, але все-таки використовувані в межах літературної норми.
Визнання нормативності мовного явища чи факту базується щонайменше на наявності трьох ознак:
- на відповідності певного явища чи факту структурі мови;
- на факті регулярної і масової відтворюваності певного явища в акті комунікації;
- на громадському схваленні і визнанні відповідного явища нормативним.
Найбільш експліцитною і об’єктивованою формою такого схвалення є кодифікація, яка має щодо норми ретроспективний характер, тобто фіксує уже сформовані у процесі мовної практики явища.