Оксана Кравчук,
д. пед. наук, професор кафедри фахових методик та інноваційних технологій у початковій школі,
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Педагогічне новаторство визначаємо як процес розроблення, обґрунтування, апробації і впровадження інноваційних авторських і колективних освітніх технологій, проектів, спрямованих на формування позитивних якостей людської особистості в умовах освіти і виховання, гуманізацію і демократизацію освітнього простору в закладах освіти. Розвиток новаторського педагогічного руху – історико-еволюційне розгортання новаторського руху, відповідно до змінюваного законодавчого освітнього поля, суспільно-політичних обставин, специфіки розвитку освіти в країні. Визначено, що на розвиток новаторського руху впливали суспільно-політичні чинники (соціалістичні ідеали, комуністична ідеологія, жорстка регламентація освітніх процесів, сталінський терор, «хрущовська відлига» та ін.) та чинники організаційно-педагогічні (ієрархічне та централізоване управління освітою, стала система освіти, соціально-особистісне виховання, педагогіка співробітництва та ін.)
В основу покладено системно-хронологічний підхід до розгляду новаторського педагогічного руху в історії освіти України ХХ ст., що являв собою об’єднання кількох взаємозумовлених та взаємодоповнювальних складників: адміністративно-управлінського – ініціювання різноманітних нововведень «згори», впровадження яких забезпечувалось засобами системи адміністративного впливу, законодавчих актів, інструкцій тощо; освітньо-практичного – найважливіший і найбільш потужний елемент новаторського руху становили педагоги-практики. Серед них – визначні, талановиті, непересічні, навіть геніальні постаті в українській освіті. Вони були творцями оригінальних ідей, очільниками незвичних, нетрадиційних, інноваційних, авторських та альтернативних шкіл, з особливою атмосферою спілкування і навчання, взаємостосунків дитячого і педагогічного колективів. Цю хвилю посилювали їхні послідовники, прихильники, педагоги сільських і міських шкіл традиційних і нового типу, діяльність яких була живильним джерелом новаторських ініціатив; науково-педагогічного – діяльність представників педагогічної науки позначена намаганням дати об’єктивну оцінку різним новаціям, вивчити їхню сутність, доцільність, виявити позитивні і негативні риси, визначити оптимальні умови впровадження нововведень. Діяльність науково-педагогічних представників сприяла до певної міри збалансуванню новаторських ініціатив, що йшли «знизу» і «згори».
Установлено, що новаторські пошуки в освіті протягом досліджуваного періоду поставали як на українському ґрунті, так і зарубіжному педагогічному досвіді, обґрунтовано періодизацію розвитку новаторського руху в історії шкільної освіти України ХХ ст.
У хронологічних межах досліджуваного періоду виокремлено п’ять етапів розвитку новаторського руху в історії шкільної освіти України: перший – етап новаторського експериментування в освіті (1920–1930 рр.), відкритий діалог з педагогікою і педагогічними новаторами зарубіжжя; упровадження методу проектів, Дальтон-плану, лабораторно-бригадного методу; функціонування новаторських навчальних закладів (окремі з яких почали свою діяльність ще до 1920 року); другий – етап згасання новаторських пошуків (1931–1955 рр.). Цей етап зумовлений уніфікацією радянської системи освіти, а також несприятливими суспільно-політичними умовами: сталінські репресії, голодомор, війна, складний післявоєнний період, до кінця 50-х років ХХ ст. педагоги не мали можливості експериментувати й виявляти свої індивідуальні творчі можливості; політична ситуація в країні та її проекція на педагогіку не сприяла активному розвитку новаторства; третій – етап відновлення освітнього новаторського руху (1956–1969 рр.). Політична відлига кінця 50-х рр. ХХ ст. сприяла відновленню гуманістичної спрямованості вітчизняної педагогіки. У цей час набувають поширення різноманітні новаторські нововведення, а саме: новаторські ідеї, спрямовані на вдосконалення структури уроку, що відомі під назвою кіровоградський і липецький досвід; початок системного висвітлення передового педагогічного досвіду в спеціальних рубриках періодичної педагогічної преси («Радянська освіта», «Радянська школа», «Початкова школа», «Українська мова в школі», регіональна періодика). Найбільш значною постаттю педагога-новатора цього часу є В. Сухомлинський, який виступив проти авторитарно-догматичного змісту виховання і схоластичного відірваного від життя змісту освіти; четвертий – етап активізації новаторського руху (1970–1990 рр.) на тлі директивного реформування шкільної освіти, посилення уваги до вивчення, узагальнення і впровадження передового педагогічного досвіду вчителів-новаторів. У межах цього етапу особливими є 80-ті роки, які академік О. Сухомлинська називає потужною хвилею, справжнім проривом у новаційних процесах, що здійснили вчителі-новатори, які технологізували свої методи навчання, увели новації й новотворення, передовий педагогічний досвід, творчо розвинули низку педагогічних ідей і принципів. Саме ці десятиліття багато дослідників вважають точкою відліку новаторського руху; п’ятий – етап актуалізації новаторства, педагогічної інноватики (1991–2000 рр.) як складової і ознаки інноваційного реформування освітньої галузі в контексті її інтернаціоналізації та світової освітньої інтеграції України; це час утворення Української незалежної держави, що зумовило якісні зміни в системі освіти і потужну інтенсифікацію новаторського педагогічного руху, спрямованого на відновлення української національної школи, розбудову начальних закладів нового типу.
Періодизацію обґрунтовано на основі хронологічно-парадигмального підходу в розвитку освіти, детермінованості освітніх процесів соціально-економічними і суспільно-політичними перетвореннями в Україні, з урахуванням змін державної освітньої політики, особливостей формування системи освіти, активізації / сповільнення міжнародних освітніх зв’язків, розвитку мережі закладів освіти, трансформацій змісту, організації й управління освітніми процесами та ін.
Встановлено, що педагогічне новаторство невіддільне від творчої діяльності педагога. У зв’язку з цим новаторські пошуки постійно зосереджуються на постаті вчителя, який культивує нові педагогічні ідеї, апробує нові підходи до навчання, популяризує передовий досвід. Простежується в історії формування поглядів на роль учителя в інноваційних процесах та реалізації новаторських ідей. Науковці і педагоги-практики формують образ «ідеального учителя», висловлюють своє бачення його особистісних рис та виокремлюють вимоги до його фахового рівня.