Тетяна Стан,
студентка педагогічного факультету,
Університет Григорія Сковороди в Переяславі
Усна народна творчість (від англійського слова folklore – народна мудрість), – складова художньої культури народу, його неписана словесність. Вивченням її займається спеціальна філологічна дисципліна – фольклористика. Водночас за своїм змістом і характером поширення та функціонування усна народна творчість тісно пов’язана з різними ділянками побуту, є складовою народної традиційно-побутової культури, а отже, належить і до предметної сфери етнографії [1].
Уснопоетичне художнє слово супроводжувало людину з її першопочатків, з часів виникнення мови. Воно ввійшло в життя і побут як один із засобів задоволення притаманної людині потреби у прекрасному і як органічний компонент її вірувань та світоглядних уявлень. За своїм походженням воно таке ж давнє, як і примітивні наскальні малюнки первісної людини чи предмети побуту з різноманітними орнаментальними прикрасами.
Ще однією специфічною особливістю усної народної творчості є його усність – усна форма творення, побутування, синхронна і діахронна передача, тобто поширення творів усної народної творчості в певний час і його різночасова передача від покоління до покоління. Визначну роль при цьому відіграє пам’ять. Саме в пам’яті носіїв усної народної творчості, його індивідуальних і колективних виконавців фіксується весь багатоплановий обсяг усної народної творчості інформації, її сюжети, тексти, форми [1].
Отже, характерними особливостями усної народної творчості, що відрізняють її від інших ділянок народної культури і, зокрема, від такої спорідненої з нею сфери художньої словесності, як література, зазначає Л. Удод, є усність і значимість пам’яті у творенні, побутуванні й передачі творів усної народної творчості, колективний характер народної творчості, а отже, й невизначеність індивідуального авторства – анонімність, пов’язаність побутування і розвитку з певними народними традиціями, усталеними стереотипами, естетичними нормами, формами тобто традиційність у поєднанні з поповненням у процесі виконання додатковими елементами – імпровізаційність, чим у свою чергу зумовлюється і така специфічна риса, як різноманітність текстів, мелодій більшості творів усної народної творчості – їх варіантність [3].
Залежно від розмаїття змісту і формальних ознак багатогранний і багатоплановий національний масив усної народної творчості класифікується за типами, родами, видами. Українська усна народна творчість складається з двох великих підрозділів: поетичної (віршової), що найяскравіше виражена в пісенності, та прозової, що об’єднує різні оповідні види художньої народної творчості: казки, легенди, перекази, усні оповідання, анекдоти [1], [3].
Поетична усна народна творчість. Характерною ознакою цього різновиду української усної народної творчості у є віршована форма. Він складається з різних видових груп. Це передусім народні пісні. Вони опубліковані у численних збірках українських народних пісень. За походженням, змістом, часовою і функціональною прив’язкою весь цей багатий і різноманітний народнопісенний матеріал, у свою чергу, поділяється на низку груп і циклів. До найбільшої з них належать обрядові пісні, тобто пісні, виконання яких пов’язане з обрядами, особливо з календарними і сімейними [3].
Календарно-обрядові пісні тісно пов’язані з трудовою діяльністю людей, господарськими сезонами, календарними циклами у природі, святами, що в давнину мали на меті задобрювання божеств, сил природи. Найвиразніше виділяються в українській усній народній творчості календарні пісні зимово-новорічного циклу – колядки і щедрівки, весняного – веснянки, літнього – купальські, жниварські пісні.
Сімейно-обрядові пісні – це поетичний супровід різних урочистостей і обрядів сімейного плану: народження дитини, одруження, весілля і смерті. До обрядової усної народної творчості належать також різні приповідки, традиційні прозові формули, побажання, промови, але основне його багатство становлять пісні.
Необрядові пісні – це друга велика група поетичної усної народної творчості. До них належать народні думи, історичні пісні, балади, соціально-побутові, ліричні пісні з особистого і родинного життя, жартівливі й танкові пісні, колискові й дитячі, набожні пісні.
Прозова усна народна творчість. Одним із найважливіших складників прози усної народної творчості є казки. Вони сягають своїм корінням міфологічної свідомості давньої людини. Оповідання, які називаємо казковими, трактувалися нашими далекими предками так, як їх сьогодні сприймають діти, – вважалися реальністю. Упродовж століть казкові сюжети передавалися від народу до народу, набуваючи на конкретному національному ґрунті власного забарвлення і зазнаючи змін. Народні казки поділяються на три групи:
1. Казки про тварин, в яких головними дійовими особами виступають тварини.
2. Чарівні, героїко-фантастичні казки про надзвичайні події, предмети і уявних людей, велетнів, силачів їх своєрідне походження, пригоди, різні перетворення.
3. Побутові казки, присвячені різним подіям родинного і громадського побуту.
Легенди і перекази становлять другу велику частину прози усної народної творчості. Легенди за змістом подібні до фантастичних казок: у них також головну роль відіграє чарівний, фантастичний елемент. Перекази – це народні оповідання про історичні події й особи. Від легенд вони відрізняються тим, що в них меншу роль відіграє фантастика і оповідь має здебільшого реалістичний характер, опирається на історичні факти.
З переказами споріднені усні народні оповідання – короткі оповіді здебільшого у формі повідомлення, спостереження оповідача, спогаду про незвичайну пригоду, зустріч, повчальну історію.
Проміжне місце між поетичною і прозовою усною народною творчістю займають короткі народні влучні вислови – афоризми, які в образній, зручній для запам’ятовування формі передають глибокі й цікаві за змістом та яскраві за звучанням думки. До них належать прислів’я і приказки, загадки, формули побажань, привітання.
Прислів’я і приказки – стислі крилаті вислови, в яких сконцентровано життєву мудрість і філософію народу. Своїм мовним багатством і змістовим розмаїттям українські прислів’я і приказки охоплюють усі сторони життя людини, її погляди на світ, суспільні явища, громадські та родинні взаємини.
Г. Мільченко описує загадки (від слова «гадати» – думати, розмірковувати) – дуже давній і розповсюджений вид народної творчості [2]. Це стислий вислів віршем або ритмізованою прозою з дотепним запитанням, відповідь на яке міститься в образних натяках на нього.
Образним художнім мисленням позначені різні словесні формули привітання, прощання, що здавна були неодмінним компонентом побуту, взаємин, звичаїв і обрядів українського народу, відбивали його морально – етичні засади і рівень духовності [2].
Отже, до основних жанрових розподілів творів усної народної творчості належить поділ їх на дві великі групи: поетична та прозова народна творчість. Поетична об’єднує обрядові та необрядові пісні, а прозова – казки, легенди й перекази, афоризми. Усі ці жанри усної народної творчості важливі й необхідні для засвоєння молодим поколінням, адже кожен із різновидів має своє неоціненне виховне й розвивальне значення.
Список використаних джерел
1. Лановик М. Українська усна народна творчість. Київ : Знання – прес, 2006. С. 95-116.
2. Ніколаєва С. Ю. Практикум з методики тестування іншомовної лексичної компетенції : навчальний посібник. Київ : ІЗМН, 1996. 311 с.
3. Удод Л. І. Вивчення усної народної творчості. Київ : Рад. школа, 1986. 253 с.