Мартинюк Вікторія Валеріївна
викладач-стажист кафедри виховних технологій та педагогічної творчості,
факультету початкової освіти
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Суспільна потреба спонукає сучасну школу, її вчителів та педагогів-науковців до пошуку нових педагогічних ідей, технологій, методів та підходів, до поширення і запровадження інноваційного педагогічного досвіду. Водночас варто усвідомлювати, що освіта як суспільна інституція, розвиваючись і самовдосконалюючись, змінює свою структуру та зміст, відповідно до змін і умов, які домінують у суспільстві. Особливості розвитку сучасної освіти в Україні визначаються і насамперед залежать від: векторів глобалізації; характеру трансформаційних процесів; особливостей інформаційних досягнень; уміння адекватно реагувати на зовнішні зміни; віддалями до постіндустріального суспільства; суспільного усвідомлення ролі і місця освіти в сучасному житті [2].
Наша держава, дбаючи про високий соціально-економічний розвиток, повинна не тільки враховувати загальні тенденції та принципи розвитку освіти у ХХІ столітті, але й ефективно їх запроваджувати та вдосконалювати відповідно до вимог часу. Саме освітянські тенденції прогнозують контури майбутнього суспільства, а принципи – відповідають за динаміку його змін.
До основних освітніх тенденцій і закономірностей сьогодні відносять: створення єдиного європейського освітнього простору; людиноцентристську парадигму навчально-виховного процесу; прагнення уніфікувати і стандартизувати всі освітні підходи; створення умов для освіти упродовж усього життя [4].
Із вищенаведеного можна зробити загальний висновок про наявність діалектичних суперечностей у цих підходах. З одного боку, освіта орієнтується на особистість та її особливі запити, а з іншого – вона змушена підпорядковуватися законам стандартифікації і конвеєризації в навчанні і вихованні, які визначають специфіку розвитку сучасного суспільства загалом. Сьогоднішня європейська освіта базується на принципах: навчитися жити, навчитися отримувати знання, навчитися працювати, які по суті є глобальними компетентностями особистості.
На цьому загальному тлі слід виділити ознаки специфічних змін в освіті на зламі століть: формування елітної системи освіти, яка переходить від «масового конвеєрного» до «одиничного» виробництва; перехід від механічного засвоєння інформації до формування компетентнісних якостей, необхідних для творчої діяльності. Основним орієнтиром сучасної освіти є формування творчої особистості, яка здатна саморозвиватися і самовдосконалюватися. Громадянське суспільство, його демократичні принципи та цінності, на які сьогодні орієнтується українська спільнота, адекватно скеровують особу на високу професійну компетентність, активну і принципову поведінку в усіх життєво творчих процесах. У цьому контексті прийнято виділяти три підходи до розвитку освіти на сучасному етапі:
• з точки зору змісту освіти – знаннєвий підхід, для якого важливими є знання, які учні здобувають у школі;
• з точки зору особливостей процесу навчання – важливими є питання організації навчання, як учні вчаться, яку інформацію засвоюють, як їх вчать учителі, як побудована пізнавальна діяльність. Головними виступають питання: що вчити, як вчити, що засвоюється;
• з точки зору отриманих результатів – компетентнісний підхід, який має на меті формування та розвиток базових і предметних компетентностей (знань, умінь, навичок, ставлень тощо), якими мають володіти учні після закінчення школи. Результатом такого процесу буде формування загальної компетентності людини [3].
Під поняттям компетентнісний підхід» розуміють спрямованість освітнього процесу на формування та розвиток ключових (базових, основних) і предметних компетентностей особистості. Традиційна система освіти акцентувала основні зусилля на набутті знань, умінь і навичок, що догматично абсолютизувало знання і формувало знаннєвий підхід до навчання. Основна увага при цьому фокусувалася на самих знаннях, а те, для чого вони потрібні, залишалося поза увагою. Компетентнісний підхід переміщує акценти з процесу накопичення нормативно визначених знань, умінь і навичок у площину формування й розвитку в учнів здатності практично діяти і творчо застосовувати набуті знання і досвід. При цьому школа формує у випускника високу готовність до успішної діяльності в реальному житті. В такій концептуальній схемі вчителі і учні апріорі орієнтуються на особистісно орієнтовані і діяльнісні моделі навчання. Це вимагає від учителя зміщення акцентів у своїй навчально-виховній діяльності із інформаційної до організаційно-управлінської площини. У першому випадку учитель відігравав роль «ретранслятора знань», а в другому – організатора освітньої діяльності. Змінюється й модель поведінки учня – від пасивного засвоєння знань, до дослідницько активної, самостійної та самоосвітньої діяльності. Процес учіння наповнюється розвивальною функцією, яка стає інтегрованою характеристикою навчання. Така характеристика має сформуватися в процесі навчання і включає знання, вміння, навички, ставлення, досвід діяльності й поведінкові моделі особистості [2].
Під компетентністю людини слід розуміти спеціально структуровані набори знань, умінь, навичок і ставлень, що їх набувають у процесі навчання. Загальні і фахові компетентності людина використовує в різних сферах діяльності для виконання певних завдань, вони також сприяють їй при виборі моделі поведінки в різних ситуаціях. Освітні системи сучасних розвинутих країн одним із шляхів оновлення змісту освіти й навчальних технологій, узгодження їх із сучасними потребами інтеграції до єдиного європейського освітнього простору вважають орієнтацію навчальних програм на компетентнісний підхід та створення ефективних механізмів його запровадження [1].
Набуття молоддю знань, умінь і навичок спрямоване на вдосконалення їхньої компетентності, сприяє інтелектуальному й культурному розвитку особистості, формуванню в неї здатності швидко реагувати на запити часу. Надзвичайно актуальною ця теза постає для країн з перехідною економікою, яким вкрай потрібні освічені, висококваліфіковані й професійно компетентні кадри для всіх ланок народногосподарського комплексу. Серед численних означень поняття «компетентність» перевагу варто надавати офіційним, загальновизнаним дефініціям. Наведемо найбільш вживані міжнародні визначення поняття компетентності.
Освітня комісія Ради Європи: трактує «компетентність» як здатність застосовувати набуті в процесі учіння знання й уміння в різних ситуаціях; ЮНЕСКО: поняття компетентності трактує як поєднання знань, умінь, цінностей і ставлень, застосованих у повсякденні; Міжнародний департамент стандартів: поняття «компетентність» визначає як спроможність кваліфіковано провадити діяльність, виконувати завдання або роботу. Експерти програми «Визначення та відбір компетентностей: теоретичні й концептуальні засади» зі скороченою назвою «DeSeCo» (1997 р.) визначають поняття компетентності (competency) як здатність успішно задовольняти індивідуальні та соціальні потреби, діяти й виконувати поставлені завдання. Кожна компетентність побудована на поєднанні взаємовідповідних пізнавальних ставлень і практичних навичок, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, знань і вмінь, усього того, що можна мобілізувати для активної дії [4].
Система компетентностей в освіті має ієрархічну структуру, рівні якої складають: ключові компетентності (міжпредметні та надпредметні компетентності) – здатність людини здійснювати складні поліфункціональні, поліпредметні, культурнодоцільні види діяльності, ефективно розв’язуючи актуальні індивідуальні та соціальні проблеми; загальногалузеві компетентності – компетентності, які формуються учнем упродовж засвоєння змісту тієї чи іншої освітньої галузі у всіх класах середньої школи і які відбиваються у розумінні «способу існування» відповідної галузі, тобто того місця, яке ця галузь займає у суспільстві; предметні компетентності – складник загальногалузевих компетентностей, який стосується конкретного предмета.
В Україні останнім часом активізувалися дослідження щодо запровадження компетентнісних підходів в освіті. Дедалі більше педагогів-дослідників та освітян-практиків звертаються до ідей компетентнісного підходу в освіті як одного з провідних напрямів удосконалення національної системи освіти. За результатами діяльності українських науковців і практиків (Н. Бібік, Л. Ващенко, О. Локшина, О. Овчарук, Л. Паращенко, О. Пометун, С. Трубачова, О. Санченко) досліджено теоретичні й прикладні питання реалізації компетентнісного підходу в освіті України. Запропоновано такий перелік ключових компетентностей: навчальна (уміння вчитися), громадянська, загальнокультурна, інформаційна, соціальна, здоров’язбережувальна, які деталізуються в комплексі знань, умінь, навичок, цінностей, ставлень, здатностей за навчальними галузями й життєвими сферами учнів. При цьому поняття компетентності містять набір знань, умінь, навичок і ставлень, що дають змогу особистості ефективно діяти або виконувати будь-які функції, спрямовані на досягнення визначених стандартів у професійній галузі або певній діяльності. У критеріях оцінювання навчальних досягнень учнів у системі загальної середньої освіти компетентність розглядається як «загальна здатність, що базується на знаннях, уміннях, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню». Водночас підкреслюється, що навчальна діяльність у підсумку повинна не просто дати людині суму знань, умінь, чи навичок, а сформувати рівень компетенцій, тобто є націленою на формування творчої особистості [2].
Отже, з точки зору компетентнісного підходу можна стверджувати, що вміє вчитися той учень, який: усвідомлює мету освітньої діяльності; мотивований до ефективної освітньої діяльності; уміє організувати свою освітню діяльність; уміє відібрати потрібні знання; працює за обґрунтованим планом, який веде до поставленої мети; уміє здійснювати моніторинг і самоконтроль освітньої діяльності; усвідомлює свою освітню діяльність і прагне до її вдосконалення.
Список використаних джерел
1. Андрєєв А. Л. Компетентнісний підхід у професійній освіті: теорія і практика : монографія / А. Л. Андрєєв. Київ : Освіта України, 2019. 256 с.
2. Бібік Н. М. Компетентнісний підхід: реалії та перспективи. Харків : Видавництво «Ранок», 2020. 312 с.
3. Локшина О. І. Компетентнісний підхід в освіті: міжнародний досвід та українські перспективи. Київ : Педагогічна думка, 2018. 208 с.
4. Освітні компетенції у викладанні : колективна монографія / за ред. В. В. Коваля. Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2021. 284 с.