Войтко Валентина Володимирівна
к. пед. н., старший викладач кафедри корекційної педагогіки і психології КЗ «КОІППО імені Василя Сухомлинського» м. Кропивницький
Наша Україна – молода держава, перебуває на шляху радикальних політичних, соціальних та економічних перетворень, обравши шлях переходу від тоталітарних ідеологій до свободи й демократії, національного відродження, цивілізованої, соціально зорієнтованої економіки, побудови нового громадянського суспільства.
Суверенній Україні потрібні громадяни, які мають глибоко усвідомлену життєву позицію. Виховати таких особистостей можна за умови розвитку національної освіти, в якій система виховання та навчання ґрунтується на ідеях народної філософії, засадах української етнопедагогіки, народознавства, основах християнської релігії, наукової педагогічної думки, родинного виховання тощо.
У Національній доктрині розвитку освіти зазначено, що «національне виховання є одним із головних пріоритетів, органічною складовою освіти. Його основна мета – виховання свідомого громадянина, патріота, набуття молоддю соціального досвіду, високої культури міжнаціональних взаємовідносин, формування у молоді потреби та уміння жити в громадському суспільстві, духовності та фізичної досконалості, моральної художньо-естетичної, трудової, екологічної культури»
Національно-патріотичне виховання як складову проблеми виховання особистості досліджували за різними напрямами: питання теорії і практики гуманістичного та національного виховання підростаючого покоління (Ю. К. Бабанський, Я. С. Гогебашвілі, М. Є. Євсєвьєва, Я. А. Каменський, Г. С. Костюк, К. Насіров, К. Д. Ушинський та ін.); формування національної і міжнаціональної свідомості, переконання і поведінки (І. Д. Бех, О. Л. Кононко, О.М. Докукіна); вдосконалення форм і методів соціально-філософської та історичної складової національного виховання (І. П. Подласий, Р. Г. Абдулатіпова, Ф. С. Бабейко, Л. М. Дробіжева, І. І. Сєрова та ін.).
В контексті означеної теми виступає як важливий компонент національно-патріотичного виховання дітей з особливими освітніми потребами, які навчаються в умовах інклюзії, активно включаються в освітній процес, стають частиною нашого життя, осягають основи незалежного життя, засвоюють нові форми поведінки, спілкування, взаємодії, вчаться виявляти активність, ініціативу, свідомо робити вибір, досягати згоди у розв’язанні проблем, приймати самостійні рішення.
В основу національної інклюзивної освіти покладена ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію дітей; забезпечує рівноцінне ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для дітей з особливими потребами. Отримані поза соціумом знання і вміння не можуть допомогти дітям з особливими освітніми потребами цілковито адаптуватися в суспільстві, підготуватися до подолання неминучих життєвих труднощів, а, отже, реалізуватися повною мірою як рівноправні і повноцінні члени суспільства.
Результати науково-теоретичних та практичних досліджень доводять, що національно-патріотичне виховання дітей з особливими освітніми потребами не може їх обходити з огляду на їх нестандартність. Як говорив свого часу Л. В. Виготський «Дитина, розвиток якої ускладнений дефектом, не просто менш розвинена, ніж її однолітки, але розвинена інакше», тобто кожна дитина з особливими потребами потребує і спроможна (і це варто підкреслити) до національно-патріотичного виховання, але за особистісними потребами і можливостями. Як говорив В. О. Сухомлинський «Не можна вимагати від дитини неможливого – до певного рівня і певного кола знань різні діти йдуть по різному».
Саме ж національно-патріотичне виховання дітей з особливими освітніми потребами прямо залежить від позитивного ставлення до них, їх розуміння та прийняття педагогами, батьками і здоровими дітьми. Сприятливе соціальне та розвивальне середовище є однією з вихідних умов розв’язання як проблем інклюзивної освіти взагалі, так і національно-патріотичного виховання зокрема.
Основною метою національно-патріотичного виховання дітей з особливими освітніми потребами на сучасному етапі розвитку суспільства є передання вихованцям соціального досвіду, успадкування ними духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування незалежно від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, духовності, трудової, моральної, розумової, естетичної, правової, фізичної та екологічної культури.
Тому забезпечення такого середовища – одне із завдань психолого-педагогічного супроводу дітей, що потребують корекції психофізичного розвитку.
Ця робота, на нашу думку, базується перш за все, на народній педагогіці, на особливостях сімейного виховання, сімейних цінностях та традиціях, на відношенні матері до батька і навпаки, на елементарних ( але доступних сприйняттю особливої дитини) баченнях поняттях порядність, відданість, гордість, гідність та ін., оскільки українська народна педагогіка традиційно охоплює найважливіші напрями виховання ( трудове, моральне, інтелектуальне, фізичне й естетичне).
Актуальність виховання на засадах народної педагогіки в процесі виховання зумовлена соціальною потребою сьогодення, тобто, відродження національної культури, збереження й збагачення неоціненних духовних скарбів народу.
Одним із перших, хто теоретично обґрунтував народне виховання, був Я. А. Коменський. У своїх працях він звертався до побуту, культури народу та його традицій виховання. В основі його принципів та ідеалів лежать народні педагогічні погляди.
Ідеям народної педагогіки, як важливому засобу національно-патріотичного виховання молодого покоління, надавав Г. С. Сковорода. У своїх притчах, байках, листах він говорив про природовідповідність виховання та радив звертатися до рідного слова, народної творчості, бо «правильне виховання полягає у природі самого народу».
Ідеями народної педагогіки переймалися і Т. Г. Шевченко, який добре знав побут і звичаї українського народу, і І. С. Нечуй-Левицький, який розглядав виховні проблеми як єдине ціле з етнічною педагогікою з формування національної самосвідомості, духовності: «Народні наші пісні, казки, приказки, колядки, козацькі думи, – все це в українського народу невичерпний, багатий скарб для навчання та виховання. І в школі для напутіння життя...».
Саме з дитинства закладаються основи духовності, яка розвивається протягом усього життя. Духовність – це категорія, яка розкриває людину, як істоту, яка глибоко вкорінена в культуру, є гуманною, моральною, із широкими пізнавальними інтересами. Духовність не існує поза національною свідомістю, це поняття синтетичне, узагальнююче і всеохоплююче, воно включає такі поняття, як духовна культура, духовні потреби, духовні інтереси, духовне життя. Духовність не дається дитині в готовому вигляді, тобто вона не може бути лише просвітництвом або простим запам’ятовуванням ідейних та моральних норм, смислових орієнтацій. Кожен учень, поступово засвоюючи ідеї, ціннісні орієнтації, емоційно-естетичні надбання народу сам емоційно засвоює певні компоненти духовності, виробляє своє ставлення до них, реалізовуючи в практичній діяльності.
Використовуючи скарби народної педагогіки, її заповіді, педагоги, вихователі, повинні знаходити різні засоби, щоб зацікавити, спонукати дітей з особливими освітніми по требами до праці, пробудити їхню допитливість, виховуючи любов і повагу до рідної мови, як першого елементу народності, живого організму спілкування, основи національного вираження, єдиної скарбниці духовних цінностей, адже через мову народ генерує національний дух, характер, психологію, традиційну родинно-побутову культуру, спосіб життя.
Основну мету виховання народна педагогіка вбачає в тому, щоб навчити кожного бути людиною. Навіть знання без людяності нічого не варті. «Знання без людяності – це меч у руках безумця», – кажуть у народі.
Національно-патріотичне виховання в системі інклюзивної освіти здійснюється з урахуванням вікових та індивідуальних потреб і можливостей дітей з особливими освітніми потребами.
Основними педагогічними умовами, які забезпечують ефективність національно-патріотичного виховання дітей з особливими освітніми потребами визначаються: зв'язок виховання учнів засобами національних традицій із життям; врахування вікових та індивідуальних особливостей дітей; емоційність виховання; комплексний підхід до використання українських традицій у виховання школярів; доступність національних традицій.
Отже, інклюзивна освіта – перший крок до визнання ціннісної значимості і поваги до особистості кожної дитини, прийняття її індивідуальності й неповторності, забезпечення її подальшого повноцінного та гідного життя в суспільстві, а отже і національно-патріотичного виховання.
Список використаних джерел:
1. Національна доктрина розвитку освіти України: затв. Указом Президента від 17 квітня 2002р. - № 347//Освіта України. – 2002 – 23 квітня (№ 33) – С.4–6.
2. Подласый И. П. Педагогика: 100 вопросов – 100 ответов: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. Заведений / И. П. Подласый. – М.: Изд-во ВЛАДОС–ПРЕСС, 2001. – 368 с.
3. Стельмахович М. Українська родинна етнопедагогіка – наука про взаємини батьків і дітей // Родинні взаємини і проблеми виховання дітей: Збірник статей / М. Стельмахович, С. Карпінець, Б. Кіндратюк, Л. Ковальчук та ін./ За ред. В. Костіва. – Івано-Франківськ, 1995. – С. 48.