Катерина Курко,
магістрантка 165 групи
факультету початкової освіти
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Одним із головних завдань навчання української мови є «вироблення у школярів умінь і навичок комунікативно виправдано користуватися засобами мови в різних життєвих ситуаціях під час сприймання, відтворення і створення власних висловлювань з дотриманням культури спілкування» [5,с.365].
Формуванню культури спілкування в учнів початкової школи сприяли дослідження В. Киричок, А. Єланської, Р. Шулигіної, О. Казарцевої, Т. Кошманової, В. Матвєєва, А. Панова, І. Беха, В. Малахова, Б. Буяльського, А. Оверчук, Я. Радевича-Винницького, Н. Формановської, І. Цимбалюка, М. Білоус, О. Миронюк, С. Богдан, Є. Чак, М. Стельмаховича, Н. Бугай, у яких відображаються теоретичні й методичні аспекти формування гуманістичних відносин у системі спілкування учнівської молоді, а також роль культури взаємин між людьми у світлі вимог народної педагогіки.
Сутність і зміст терміна «культура спілкування» розкривається в роботах авторів: В. Гозман, О. Добрович, В. Поздняков, Т. Чубукова, Л. Петровська, В. Матвєєв, А. Панов, В. Кан-Калик, Т. Чмут, Я. Радевич-Винницький та ін. Філософи М. Бахтін, М. Бубер, А. Камю, Ж. П. Сартр, К. Ясперс розглядають спілкування як «спосіб реалізації суспільних відносин, розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб’єкт-суб'єктні відносини, досліджують вплив спілкування на формування особистості». Спілкування, за С. Гончаренком – «складна взаємодія людей, в якій здійснюється обмін думками, почуттями, переживаннями, способами поведінки, звичками, а також задовольняються потреби особистості в підтримці, солідарності, співчутті, дружбі, незалежності» [3,с.246].
Автори словника-довідника з української лінгводидактики акцентують свою увагу на інформативності повідомлюваного: «Спілкування (комунікація) – своєрідна форма зв’язку людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності, обмін інформацією, що здійснюється за допомогою різних засобів, насамперед мови, а також дорожніх знаків, світлових, колірних, звукових сигналів, предметів-символів тощо». Отже, культура спілкування – це сукупність таких якостей, які найкраще діють на адресата із урахуванням конкретної ситуації, поставлених мети і завдань. До них відносяться: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство і розмаїтість, виразність, правильність.
Мовлення – це здатність говорити, виражати думки; культура мовлення – це володіння мовними нормами (вимовою і наголосом, граматикою і стилістикою), а також уміння користуватися виражальними засобами мови в спілкуванні; мовленнєві вміння – це здатність мовця застосовувати вербальні і невербальні засоби культури спілкування з метою ефективної взаємодії всіх учасників спілкування [1, с.222].
Під формуванням культури спілкування розуміють розроблені правила мовленнєвої поведінки, систему мовленнєвих формул спілкування. Знання правил культури спілкування, їх дотримання дає змогу людині відчувати себе впевнено і невимушено, не відчувати незручностей через огріхи і невиправні дії, уникнути кепкування з боку оточуючих [2, с.32].
Формування культури спілкування в дітей молодшого шкільного віку передбачає допомогу дітям усвідомити, що спілкування людей починається з вітання. Суспільство виробило і закріпило цілу систему словесних вітань. У привітаннях «Доброго ранку», «Добридень», «Доброго здоров’я» звучать побажання здоров’я і добра в житті.
В. Сухомлинський пише: «Слово «здрастуйте» має чарівну властивість – воно пробуджує почуття взаємного довір’я, зближує людей, відкриває їм душі» [6, с.160].
На окрему розмову заслуговують і родинні звертання. Традиція звертання на Ви була запозичена українською мовою з кінця ХІV ст. Шанобливе Ви мають і зараз не всі народи. Зокрема, шведи і поляки вважають його не зовсім ввічливим. Англійці хоч і користуються у розмовній мові Ви, однак Ти – тільки в поетичній мові і у звертанні до Бога.
Ви-спілкування і ти-спілкування – це важливі ознаки комунікативної компетенції людини, володіння нею культурою спілкування. Почнімо від супротивного: ви, певно помічали, що «ти» не кажуть старшим, поважним людям і малознайомим; на «ви» не звертаються до дітей приятелів та родичів.
Звідси випливає, що в Україні побутують обидві форми звертання – «ви» і «ти». І тепер існує давній звичай: звертаються до батька – матері, говорили їм «Ви», щоб підкреслити свою повагу й чуйність. В українській мові, щоб надати звертанню ввічливішої форми, до займенника «Ви» додають прізвище, ім’я, по батькові чи титул.
Отже, спілкуючись (вітаючись, прохаючи про що-небудь, дякуючи, запрошуючи тощо), співрозмовники дивилися у вічі одне одному. Поступово прикметник «увічливий» переосмислився і набув переносного значення: «який дотримується правил пристойності, виявляє уважність, люб’язність».
Оскільки ввічливість, як і неввічливість, може мати різні відтінки, різну міру вияву, то українська мова послуговується спеціальними словами на означення цього поняття. Так, вищою мірою вияву ввічливості є ґречність і чемність. Ґречний ‒ «шанобливо ввічливий у поводженні з людьми», чемний ‒ «шанобливо ввічливий до людей, у якому виявляється ввічливість, уважність, люб’язність»[4, с.169].
Список використаних джерел
1. Бацевич Ф. С. Атмосфера спілкування: спроба психолінгвістичного дослідження / Ф. С. Бацевич // Мовознавство. – 2002. – № 4. – С. 26-28.
2. Василькевич Х. М. Самооцінка й етична поведінка в молодшому шкільному віці / Х. М. Василькевич // Зб. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2003. – Т. 5. – Ч. 1. – С. 32-36.
3. Гончаренко С. Український педагогічний словник / С. Гончаренко – К. : Либідь, 1997. – С.246.
4. Коробко Л. С. Заняття з морального орієнтування молодших школярів / С. Л. Коробко, О. Ф. Бикова. – К., 2003. – 96 с.
5. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування / Я. Радевич-Винницький. – Л., 2001– С.43–44.
6. Сухомлинський В.О. Слово про слово. – Вибр. тв. у 5 т. / В. О. Сухомлинський. – К., 1977. – Т.5. – 160 с.