Людмила Базелюк,
Магістрантка 162 групи факультету початкової освіти
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
У педагогіці поняття “відносини” вживається тоді, коли розкриваються зв’язки особистості із суспільством, процеси формування людини в колективі, коли йдеться про взаємодію вихователів і виховуваних, спрямованість тих чи інших людських спільностей, особистості, характер поведінки, дії, вчинків людей, підхід до різних педагогічних явищ,
Від поняття “відносини” потрібно відрізняти поняття “взаємовідносини” (“взаємини“). Взаємини з іншими людьми є специфічною лише для людини як суб’єкта практики властивістю. Взаємовідносини обов’язково передбачають взаємне ставлення людини до людини.
“Взаємовідносини – це специфічний вид ставлення людини до людини, в якому с можливість безпосереднього (або опосередкованого технічними засобами) одночасного або відкладеного відповідного власного ставлення”.
Із поняттям “взаємини” тісно пов’язане поняття “спілкування”.
У соціологічній і психологічній літературі поняття “спілкування” прийнято вживати у вузькому та широкому розумінні. У вузькому значенні поняття спілкування вживається для характеристики найбезпосередніших (обличчям до обличчя) взаємин людей в умовах мікросередовища (малої групи).
У другому випадку поняття “спілкування” вживається для позначення всіх форм зв’язків і відносин незалежно від їх конкретного змісту і умов (мікро- чи макросередовища)1.
В. М. Мясищев встановив, що спілкування та відносини мають різну природу і їх можна диференціювати за функціональними характеристиками. Так, спілкування є джерелом і умовою життєдіяльності людей. Через нього людина будує свої взаємини з іншими людьми
Сучасні педагоги (А. М. Бойко та ін.), як зазначалося, виключне значення приділяють практично-духовному, моральному характеру відносин, оскільки вони є педагогічною інтерпретацією всієї сукупності суспільних відносин. Аналіз змісту категорій “діяльність” і “відношення”, а також понять “відносини”, “взаємини” показує, що вони якісно різняться, що відбивається на їх структурах. Загальноприйнята в психології структура діяльності1 свідчить, що будь-яка діяльність має певну мету, що є ідеалізованим, визначеним наперед результатом діяльності. Основною складовою діяльності є її предмет, тобто об’єкт, перетворюючи який, можна досягти мети.
Отже, діяльність, якщо її взяти саму по собі, ще не є творцем позитивних якостей і рис особистості. Основна функція діяльності полягає в тому, що в ній набувається соціальний досвід, нагромаджується досвід ставлення особистості до світу, природи, праці, колективу, людей і, врешті-решт, до самої себе. Проте взята сама по собі вона не є чинником морального виховання особистості. “Ви можете примусити людину працювати скільки завгодно, – підкреслював А. С. Макаренко, – але якщо водночас вона не братиме участі в суспільному житті, то ця праця буде просто нейтральним процесом, що не дає позитивного результату”.
Отже, діяльність є платформою, базою, на якій розгортаються певні відносини, передумовою і умовою їх виникнення. Основна ж функція відносин – виховна
Проведені у цьому напрямку дослідження науковців свідчать, що морально цінні, гуманні за змістом взаємини виникають не в усякій діяльності. Потреба в таких взаєминах постає лише тоді, коли діяльність є “спільно взаємодіючою”, коли виконання об’єктивних вимог, що їх ставить спільна діяльність до учасників, потребує узгодженості в їхніх діях, турботи про людину. У “спільно взаємодіючій” діяльності виникає особливий клас завдань, розв’язання яких потребує встановлення між її учасниками певних позитивних за спрямованістю взаємовідносин. Останні є тим самим функцією засобів розв’язання цих особливих завдань.
У цілому ряді шкіл багато учнів звикли до такої взаємодії, де одні постійно відіграють домінуючу роль, інші – пасивну, одні – організатори, лідери, розпорядники, інші – лише виконавці чужої волі, вказівок, завдань, розпоряджень, що йдуть згори.
Повноцінні ж взаємини, основою яких є гуманізм, передбачають не пригноблення особистості, не зневажання інтересами своїх партнерів до діяльності, а сприйняття іншої людини як вищої цінності, ставлення до неї як до цінності, поводження з нею також як із цінністю.
Педагогічно доцільні гуманні відносини визначають сутність і форму педагогічної діяльності, водночас вони виступають її результатом і критерієм. Чим педагогічне доцільніші відносини, чим більше вони гуманізовані, тим більшою мірою вони (відносини) виховні й мають високу результативність.
“Гуманізм” є вихідною категорією для характеристики поняття “гуманізація виховання”, визначення сутності, змісту та організації цілеспрямованої виховної роботи з гуманізації відносин учнів.
Гуманізм, як відомо, трактується в двох аспектах: у широкому та вузькому значеннях. У широкому розумінні як історично змінювана система поглядів, що визначає цінність людини як особистості, її права на свободу, розвиток і виявлення своїх здібностей, права на щастя, де основним критерієм оцінювання соціальних інститутів є благо людини, а принцип рівності, справедливості людяності – бажаною нормою відносин між людьми.
У вузькому розумінні - це культурний рух епохи Відродження. А сьогодні це також відродження духовності в суспільстві національної культури і національної самосвідомості, визнання того, що людина – абсолютна цінність, найвища субстанція, “міра всіх речей”, тому не можна ставитись до неї як до засобу досягнення своєї мети.