Курко Катерина,
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: к. п. н., доцент Волошина Г. П.
Формуванню культури спілкування в учнів початкової школи сприяли дослідження В. Киричок, А. Єланської, Р. Шулигіної, О. Казарцевої Т. Кошманової, В. Матвєєва, А. Панова, І. Беха, В. Малахова, Б. Буяльського, А. Оверчук, Я. Радевича-Винницького, Н. Формановської, І. Цимбалюка, М. Білоус, О Миронюк, С. Богдан, Є. Чак, М. Стельмаховича, Н. Бугай, у яких відображаються теоретичні й методичні аспекти формування гуманістичних відносин у системі спілкування учнівської молоді, а також роль культури взаємин між людьми у світлі вимог народної педагогіки.
Під формуванням культури спілкування розуміють розроблені правила мовленнєвої поведінки, систему мовленнєвих формул спілкування. Знання правил культури спілкування, їх дотримання дає змогу людині відчувати себе впевнено і невимушено, не відчувати незручностей через огріхи і невиправні дії, уникнути кепкування з боку оточуючих [2, с.32].
Сутність і зміст терміну «культура спілкування» розкривається в роботах авторів: В. Гозман, О. Добрович, В. Поздняков, Т. Чубукова, Л. Петровська, В. Матвєєв, А. Панов, В. Кан-Калик, Т. Чмут, Я. Радевич-Винницький та ін. Філософи М. Бахтін, М. Бубер, А. Камю, Ж. П. Сартр, К. Ясперс розглядають спілкування як «спосіб реалізації суспільних відносин», розглядають його як вид діяльності, де фіксуються суб’єкт-суб’єктні відносини, досліджують вплив спілкування на формування особистості. Спілкування, за С. Гончаренком – «складна взаємодія людей, в якій здійснюється обмін думками, почуттями, переживаннями, способами поведінки, звичками, а також задовольняються потреби особистості в підтримці, солідарності, співчутті, дружбі, незалежності» [3,с.246].
Автори словника-довідника з української лінгводидактики акцентують свою увагу на інформативності повідомлюваного: «Спілкування (комунікація) – своєрідна форма зв’язку людей у процесі їхньої пізнавально-трудової діяльності, обмін інформацією, що здійснюється за допомогою різних засобів, насамперед мови, а також дорожніх знаків, світлових, колірних, звукових сигналів, предметів-символів тощо». Отже, культура спілкування – це сукупність таких якостей, які найкраще діють на адресата із урахуванням конкретної ситуації, поставлених мети і завдань. До них відносяться: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство і розмаїтість, виразність, правильність.
Мовлення – це здатність говорити, виражати думки; культура мовлення – це володіння мовними нормами (вимовою і наголосом, граматикою і стилістикою), а також уміння користуватися виражальними засобами мови в спілкуванні; мовленнєві вміння – це здатність мовця застосовувати вербальні і невербальні засоби культури спілкування з метою ефективної взаємодії всіх учасників спілкування [1, с.222].
Під формуванням культури спілкування розуміють розроблені правила мовленнєвої поведінки, систему мовленнєвих формул спілкування. Знання правил культури спілкування, їх дотримання дає змогу людині відчувати себе впевнено і невимушено, не відчувати незручностей через огріхи і невиправні дії, уникнути кепкування з боку оточуючих [2, с.32].
Список використаних джерел
1. Бацевич Ф. С. Атмосфера спілкування: спроба психолінгвістичного дослідження / Ф. С. Бацевич // Мовознавство. – 2002. – № 4. – С. 26-28.
2. Василькевич Х. М. Самооцінка й етична поведінка в молодшому шкільному віці / Х. М. Василькевич // Зб. праць Ін-ту психології ім. Г. С. Костюка АПН України. – К., 2003. – Т. 5. – Ч. 1. – С. 32-36.
3. Гончаренко С. Український педагогічний словник / С. Гончаренко – К. : Либідь, 1997. – С.246.