Литвинюк Тетяна,
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: Ящук О. М.
Видатний український філософ Г. Сковорода, коли говорив про людей, уражених хворобою, у «Розмові п’яти подорожніх про істини щастя в житті», ставить риторичне запитання: «Невже гадаєш, що премилосердна й дбала матір наша природа зачинила їм двері до щастя, ставши для них мачухою?».
Це риторичне запитання нині хвилює багатьох спеціалістів, причетних до навчання, виховання, соціальної реабілітації дітей, яких природа позбавила достатньою мірою сприймати світ і відчувати свою належність до нього через хвороби, травми, патологічні стани.
За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), лише 20 % народжених дітей умовно вважається здоровими, інші – або страждають порушеннями психофізичного розвитку, або знаходяться в стані між здоров’ям і хворобою.
Визнання прав такої дитини, її інтересів, потреб, надання допомоги у процесі соціалізації та вибору професійної діяльності є дуже важливим на сучасному етапі розвитку освіти. Тому важливого значення набуває інклюзивне навчання, що передбачає спільне перебування дітей із порушеннями психофізичного розвитку з їх здоровими однолітками.
Державним стандартом початкової загальної освіти для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, визначено, що всі загальноосвітні навчальні заклади, незалежно від типу, форми власності та підпорядкування, мають реалізовувати положення даного стандарту, якщо у закладі навчаються діти із особливими освітніми потребами.
У даний час держава перебуває на початку кардинальних змін освітньої політики щодо дітей з особливостями психофізичного розвитку, а саме – створення інклюзивних шкіл.
Інклюзивна школа – заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи та форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно до різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат в шкільному середовищі. Не дивлячись на те, що інклюзивні школи забезпечують сприятливі умови для досягнення рівних можливостей і повної участі, для їх ефективної діяльності необхідні спільні зусилля не лише з боку вчителів та персоналу школи, а й ровесників, батьків, членів родин.
Школи мають визнавати і враховувати різноманітні потреби своїх учнів шляхом узгодження різних видів і темпів навчання.
Забезпечення якісної освіти для всіх шляхом розробки відповідних навчальних планів, прийняття організаційних заходів, розробки стратегії викладання, використання ресурсів та партнерських зв'язків зі своїми громадами.
Діти з особливими освітніми потребами мають отримувати будь-яку додаткову допомогу, яка може знадобитися їм для забезпечення успішності процесу навчання. Вони є найбільш ефективним засобом, який гарантує солідарність, співучасть, взаємоповагу, розуміння між дітьми з особливими потребами та їхніми ровесниками. Інклюзивний підхід – створення таких умов, за яких усі учні мають однаковий доступ до освіти, у тому числі діти з особливими освітніми потребами, які навчаються у загальноосвітніх школах; водночас, усі учні мають можливість отримати досвід, знання, які сприяють подоланню упереджень і дискримінації та прияють формуванню позитивного ставлення до тих, хто „відрізняється”.
Завдяки цілеспрямованому спілкуванню з однолітками поліпшується когнітивний, моторний, мовний, соціальний та емоційний розвиток дітей. Ровесники відіграють роль моделей для дітей з особливими освітніми потребами. Оволодіння новими вміннями та навичками відбувається функціонально. Навчання проводиться з орієнтацією на сильні якості, здібності та інтереси дітей. У дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті.
Спеціалісти (медики, педагоги спеціального профілю, інші фахівці) починають сприймати дітей більш цілісно, а також вчаться дивитися на життєві ситуації очима дітей. Проте втілення у життя інклюзивних класів та шкіл стикається з проблемами. Традиційної вузівської загальнопедагогічної підготовки спеціалістів для ефективної роботи з дітьми, що мають різні порушення в розвитку, звичайно, недостатньо.
На сучасному етапі потрібні спеціально підготовлені вчителі початкових класів, учителі-предметники, а також дефектологи, психологи, логопеди. У спеціальних загальноосвітніх закладах близько 60% педагогів мають вищу дефектологічну освіту. Опитування вчителів початкових класів виявило ряд проблемних моментів у впровадженні інклюзивної освіти:
-яка методика навчання дітей з різними порушеннями у розвитку;
-як дослідити психічний стан дітей з особливими потребами;
-які навичками роботи з даними дітьми повинен володіти вчитель загальноосвітньої школи;
-як розподілити час на уроці, оскільки для дітей з особливими потребами слід приділити більше уваги;
-де знайти додатковий час для роботи з дитиною;
-як сприйме дитячий колектив дитину з особливими потребами (як навчати дітей європейським манерам їх сприйняття);
-як налагодити співпрацю з батьками даної категорії дітей (не секрет, що часто батьки не приділяють уваги таким дітям);
-чи буде здійснюватися доплата вчителю за навчання дитини у звичайному класі;
-які форми організації навчання найсприятливіші у інклюзивних класах;
-чи буде у такому класі ще один педагог;
-яка кількість дітей гранично допустима, якщо укласі є діти з особливими потребами;
-як потрібно змінити умови у школі, щоб дітям було зручно (сходи, коридор під час перерви і т.і.);
-хто буде здійснювати перекваліфікацію вчителів, щоб вони могли кваліфіковано надати освітні послуги таким дітям
Учитель не готовий працювати з такою дитиною, не здатний усвідомити того, що й у неї є сильні сторони, спираючись на які, можна скласти індивідуальну програму максимального розвитку й у співпраці зі спеціалістами, забезпечити формування її життєвої активності.
Отже, найперше, необхідно зорієнтувати вчителя на розв'язання цієї проблеми і надати йому необхідну допомогу.
Було б добре в педагогічних вузах читати спецкурс про роботу з дітьми з особливими потребами, а для вчителів конче потрібне проведення навчально-практичних семінарів, забезпечення необхідною літературою з цієї проблеми. Ще краще було б налагодити підготовку педагогів за спеціальністю "вчитель-реабілітолог".
Учитель є найважливішою ланкою в організації інклюзивного навчання. Для роботи з дітьми, що мають особливі освітні потреби, потрібно здійснити діагностику можливостей та потреб дитини, дати їх кваліфіковану оцінку та розробити на цій основі індивідуальні навчальні програми, відмовитися від колективних методів. Для цього учитель має володіти глибокими знаннями свого предмета, методики викладання, а також методики роботи з дітьми з особливостями психофізичного розвитку.
Cписок використаних джерел
1. Ануфриева А. Ф. Как преодолеть трудности в обучении детей / А. Ф. Ануфриева, С. Н. Костромина. – М.: Ось-89, 1999. – 234 с.
2. Бородулина С. Ю. Коррекционная педагогика / С. Ю. Бородулина. – Ростов н/Д.: Феникс, 2004. – 345 с.
3. Гонеев А. Д. Основы коррекционной педагогики: учебное пособие для студентов высших учебных заведений / А. Д. Гонеев. – М.: Академия, 1999. – 272 с.
4. Лебеднинский В. В. Нарушения психического развития у детей / В. В. Лебеднинский. – М.: Знание, 1985. – 189 с.