Бурденюк Людмила
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: к. п. н., доцент Грітченко Т. Я.
У сучасній літературі існує велика кількість досліджень, присвячених проблемі комунікації [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7 та ін.]. Розглядаються питання про структуру, види, особливості комунікації в різних культурах, етапах комунікативного розвитку в онтогенезі тощо. Аналіз літературних джерел дозволяє виокремити два основних підходи до цієї проблеми.
З точки зору теорії інформації комунікація розглядається як відправлення інформації якоюсь передавальною системою або як прийом її іншою системою, тобто фіксується лише формальна сторона – як інформація передається. Так, наприклад, на думку Л. Ватсона, комунікація – це акт передачі повідомлення – з одного боку, і акт прийняття та інтерпретації повідомлення – з іншого [7].
Більшість авторів не погоджується з такою постановкою питання, тому що в умовах людського спілкування інформація не лише передається, але й формується, уточняється, розвивається. Вони розглядають комунікацію, як інтерсуб’єктний процес. Кожен учасник комунікативного процесу передбачає активність партнера, тобто співрозмовник є суб’єктом, а не об’єктом взаємодії. Комунікація, на думку цих науковців – це не лише процес передачі інформації, але й активний обмін нею.
Згідно з уявленнями сучасних дослідників, комунікація є структурною одиницею спілкування. Так, наприклад, на думку Г. Андрєєвої, у структуру спілкування входять три взаємопов’язані сторони: комунікативна, інтерактивна і перцептивна (соціальна перцепція) [2]. Б. Ломов, розглядаючи цю проблему, також виокремлює три функції спілкування: інформаційно-комунікативну, регуляційно-комунікативну, афективно-комунікативну [6]. Комунікація – це елемент спілкування, в ході якого здійснюється обмін різними уявленнями, ідеями, інтересами, почуттями.
На думку О. Леонтьєва, спілкування розуміється як певна сторона діяльності, а діяльність як умова спілкування [5]. Більше того, на думку більшості авторів, взаємне інформування у процесі комунікації передбачає налагодження спільної діяльності.
На нашу думку, спілкування – самостійний вид діяльності, який тісно пов’язаний з іншими видами діяльності.
Передача інформації здійснюється за допомогою знакових систем. Прийнято виокремлювати два види комунікації, в залежності від використовуваних знакових систем: вербальна і невербальна.
Вербальна комунікація як знакова система використовує мову і передбачає засвоєння мови [3; с. 23]. На думку дослідників, мова є найуніверсальнішим засобом комунікації. Кодування і декодування інформації здійснюється за допомогою мови.
Невербальна комунікація – це спілкування за допомогою міміки, жестів, пантоміміки, через прямі сенсорні чи тілесні контакти [3; с. 25]. Більшість невербальних форм спілкування у людини є вродженими і дозволяють їй взаємодіяти, домагаючись взаєморозуміння на емоційному і поведінковому рівнях. Читання невербальних сигналів є найважливішою умовою ефективного спілкування. Близько 70% інформації людина сприймає по візуальному каналу; невербальні сигнали дозволяють зрозуміти справжні почуття і думки співрозмовника; перше враження про людину формується під впливом невербальних чинників.
Значної уваги, на наш погляд, заслуговують погляди Є. Клюєва [4]. На його думку, ефективність комунікації у дитини визначається сукупністю наступних параметрів:
– спроможність розуміти і використовувати рухи тіла у процесі комунікативної ситуації (мова тіла, міміка тощо);
– спроможність розуміти й уміння використовувати жести відповідно до їх значення;
– наявність комунікативної допомоги, що включає об’єкти, про які йде мова; фотографії, картинки із зображеннями різних об’єктів, подій; символи тощо, яка визначається в залежності від рівня когнітивного розвитку дитини;
– уміння слухати співрозмовника;
– уміння використовувати мову і вокалізацію для вираження різних інтенцій у різноманітних комунікативних ситуаціях.
Недолік однієї з цих умов веде до порушень онтогенетичного розвитку, несформованість комунікативних навичок.
У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі досить детально розроблена проблема онтогенетичного розвитку комунікативних навичок. Аналіз літератури з цієї проблеми показав, що у процесі онтогенетичного розвитку дитина, яка нормально розвивається, послідовно оволодіває набором певних комунікативних навичок (див. таблицю 1).
Таблиця 1.
Формування комунікативних навичок при нормальному онтогенетичному розвитку
| Вік | Комунікативні навички |
| 1 рік |
– дитина періодично імітує слова; – використовує жести для вираження всіх комунікативних функцій; – грає в прості ігри, спрямовані на соціальну взаємодію; – комбінує жести і слова для вираження базових комунікативних функцій; – демонструє переваги в ситуації вибору. |
| 2 роки |
– дитина використовує невербальні засоби комунікації для ініціювання взаємодії з ровесниками; – коментує і описує події, що відбуваються; – відповідає на прості запитання; – задає прості питання; – втішає інших людей невербальним способом; – підтримує простий діалог з дорослими людьми. |
| 3 роки |
– дитина переказує знайому історію, дивлячись на картинку; – дитина переносить минулий досвід в реальну ситуацію, коли її просять зробити те ж саме; – каже про свої почуття; – періодично вступає в діалог з ровесниками; – вступає в простий діалог по телефону; – ініціює взаємодію з ровесниками, використовуючи вербальні засоби комунікації; – використовує мову рухів і міміку, повідомляючи інформацію. |
| 4 роки |
– розвиваються і удосконалюються діалогові навички при спілкуванні з ровесниками; – дитина переказує знайому історію, телевізійний епізод або сюжет фільму; – використовує соціальні фрази (напр., «Вибачте»); – розуміє логічну послідовність подій; – усвідомлює, як реагувати на почуття інших людей; – починає розуміти мову рухів співрозмовника. |
| 5 років |
– дитина спілкується на різні теми; – починає брати до уваги точку зору співрозмовника; – вибудовує діалог, спираючись на потреби співрозмовника; – використовує мову для того, щоб домовитися зі співрозмовником і прийти до компромісного рішення; – дитина спілкується на різні теми. |
Таким чином, при нормальному розвитку, до п’яти – семи років дитина опановує основні комунікативні навички, необхідні для успішної соціалізації. У той же час, у багатьох дітей відзначаються серйозні комунікативні порушення, нездатність самостійно оволодіти комунікативними навичками, що вимагаються для нормальної адаптації в суспільстві. Наочним прикладом є діти з аутизмом, яких характеризує порушення спілкування, в загальному, і несформованість комунікативних навичок, зокрема. У таких випадках, необхідне спеціальне навчання, спрямоване на формування і розвиток їхніх комунікативних навичок.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Абрамoвич С. Д., Чiкарькoва М. Ю. Мoвленнєва комунікація : пiдручник. К. Центр навчальнoї лiтератури, 2004. 472 с.
2. Андреева Г. М. Межличнoстнoе вoсприятие в группе. М.: МГУ, 1987. 295 с.
3. Вoлкoва Н. П. Прoфесiйнo-педагoгiчна кoмунiкацiя: навч. пoсiб. К.: Академiя, 2006. 256 с.
4. Клюев Е. В. Речевая коммуникация. М.: Приор, 1998. 224 с.
5. Леoнтьев А. А. Язык, речь, речевая деятельнoсть. М.: Прoсвещение, 1979. 214 с.
6. Лoмoв Б. Ф. Oбщение как прoблема oбщей психoлoгии. Метoдoлoгические прoблемы сoциальнoй психoлoгии. М.: Наука, 1975. С. 124–135.Фiлoненкo М. М. Психoлoгiя спiлкування: пiдручник. К.: Центр учбoвoї лiтератури, 2008. 224 с.
7. Watson L., Lord C, Schaffer В. Schopler E. Teaching Spontaneous Communication to Autistic and Developmentally Handicapped Children. Austin, TX: PRO-ED, 1989. 138 p.