Дегтярьова Анастасія
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: д. п. н., професор Кучеренко І. А.
Для повноцінного формування комунікативної компетентності особистості необхідне забезпечення цілісного навчального процесу в усіх ланках загальної освіти, і в початковій школи зокрема. Одним з основних завдання шкільного курсу української мови є розвиток культури мовлення молодших школярів.
Упродовж тривалого часу поняття «культура мовлення» оминалося дослідниками. Мовознавці і методисти не розмежовували базових понять «мова» і «мовлення», «культура мови» і «культура мовлення». Згодом підвищенню рівня мовної і мовленнєвої культури присвятили праці лінгвісти і лінгводидакти (І. Білодід, Н. Бабич, Д. Ганич, М. Жовтобрюх, І. Ковалик, А. Коваль, М. Пентилюк, В. Русанівський, С. Єрмоленко та ін.).
Як відомо, людина створила культуру, а культура − людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови. Мова – акумулятор культури і одна із форм її вираження. Мова виражає і відображає суспільне сприйняття навколишнього світу, виступає одним з факторів формування світогляду людини, соціально активної особистості. У мові знаходять відображення ментальність нації, етносу, національна психологія і національних характер. Беззаперечно, мова − надзвичайно важливий інструмент культури, спосіб комунікації між людьми, засіб творення культури, адже вона нерозривно пов’язана з самим процесом мислення. Отже, будь-яка культура завжди тісно пов’язана із мовою.
Сучасна лінгводидактика чітко розрізняє поняття «культура мови» і «культура мовлення», які, на думку О. Біляєва, співвідносяться між собою так само, як мова і мовлення, тобто як загальне і конкретне [1].
Якщо йдеться про наукову дисципліну, завданням якої є вдосконалення літературної мови як засобу культури, про зіставлення різних жанрів і форм висловлювань, про мовне життя суспільства і тенденції його розвитку, тобто про те, що у поширених дефініціях називають об’єктивно-історичним аспектом, – тоді є підстави вживати термін «культура мови». Культура мови – показник її унормованості, що визначається загальноприйнятими нормами. – орфоепічними, лексичними, словотворчими, граматичними, правописними та стилістичними. Культура мови розглядається як удосконалена літературна форма вираження і передачі думок.
Про культуру мовлення говорять, якщо нормативно-регулювальний аспект, пов’язаний зі встановленням правил користування лінгвістичними одиницями, зорієнтований на носіїв мови. Культура мовлення, спираючись на здобутки культури мови, передбачає додержання норм літературної мови і високий рівень мовленнєвої компетентності мовця. Культура мовлення як складник загальної культури особистості є одним із найважливіших показників цивілізованості, суспільства. Висока культура мовлення пов’язана з високим рівнем загальної культури людини − культури мислення, культури поведінки, культури почуттів тощо. Дбаючи про культуру мовлення в соціумі, варто насамперед дбати про культуру (в широкому розумінні) кожного громадянина. Учені зазначають, що культура мови – це своєрідна статистика в мові, тоді як своєрідну динаміку представлено в змісті терміна «культура мовлення».
Культура мовлення − це нормативне, усвідомлене й осмислене, але індивідуально реалізоване й стилістично вмотивоване усне й писемне використання того, що закладене в змісті поняття-терміна «культура мови», якою охоплюється вся сукупність норм вимови, структурних форм мови на рівні слова, словосполучення и речення, вся система семантичних значень слів і фразеологізмів. Л. Мацько зазначає, що «культура мовлення залежить від кожного мовця, від того, яку він створює навколо себе вербальну комунікативну ситуацію, мовну ауру, що формує мовний смак чи несмак» [2].
Поняття «культура мовлення» має теоретичний і практичний аспекти вияву. Культура мовлення в теоретичному аспекті – це лінгвістична галузь мовознавства, що досліджує мовленнєве існування суспільства в певний проміжок часу та встановлює на науковій основі норми використання мови як основного засобу спілкування. У практичному аспекті поняття «культура мовлення» трактується як якість мови, що реалізується в процесі мовлення та ситуації мовлення. Практично культура мовлення близька до стилістики мовлення, яка вивчає своєрідність складу та функціювання окремих конкретних форм мовлення певної мовленнєвої діяльності. Культура мовлення оцінюється і з позиції певного функційного стилю мовлення. Стильовий дисонанс різко знижує рівень мовленнєвої культури, тому змішування стилів недопустиме.
Культура мовлення сучасної особистості як складова загальної культури є ключовим показником цивілізованості й розвитку суспільства. Чинні державні документи (Національна програма «Освіта. Україна ХХІ століття», Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті, Концепція мовної освіти, Державний стандарт початкової освіти, Концепція «Нова українська школа») декларують, що одним із пріоритетних напрямів модернізації закладів загальної освіти є формування мовленнєвої культури в оволодінні українською мовою.
Зміни у системі національної освіти й впровадження у практику навчання концепції Нової української школи вимагають підвищення якості навчального процесу, починаючи з початкової і закінчуючи старшою, профільною школою. Початкова школа покликана нині дати молодшим школярам пропедевтичні лінгвістичні основи знань і навчати їх володіти українською мовою в усіх видах мовленнєвої діяльності. Це спонукає вчителів рідної мови активізувати роботу з розвитку в учнів культури мовлення.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Біляєв О. Лінгводидактика рідної мови : навч.-метод. посіб. / О.М. Біляєв. – К. : Ґенеза, 2005. – 180 с.
2. Мацько Л.І. Стилістика української мови / Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. – К. : Вища школа, 2003. – 411с.