Молдавська Інна
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: к.п.н., доцент Грітченко Т. Я.
Проблема розвитку пізнавальної активності має багату історію. Це і зрозуміло, адже необхідність її вирішення продиктована великою практичною значимістю. Розробці проблеми пізнавальної активності присвячено чимало наукових праць. Це дає широкі можливості для сучасного дослідника.
Незважаючи на велику актуальність проблеми розвитку пізнавальної активності, вона аж ніяк не є абсолютно новою. Тема пізнавальної активності сягає своїм корінням в далеке минуле. Її ставили видатні педагоги минулого: Я. Коменський, І. Песталоцці, Д. Локк, Ж.Ж. Руссо та ін.
Перші серйозні згадки про пізнавальну активність містяться у працях Яна Амоса Коменського. Учений надавав великого значення самостійним діям учнів у навчанні: «Нехай ніхто не думає, що справжньою людиною можна стати, не навчившись діяти, як людина» [1, с. 42]. Великий педагог прагнув до формування самостійного діяльного мислення дітей, здатності праці та гуманізму. Школа за Коменським повинна стати «лабораторією» підготовки пройнятих гуманізмом дітей, навчених ефективно діяти на терені «праці», саме безперестанної розумової праці учнів, змагання розуму і обдарувань. Це і є основа розвитку пізнавальної активності дітей.
Навчання як серйозну працю, що вимагає вольових умінь дитини, розглядав К. Ушинський. Він також підкреслював нерозривний зв’язок учіння й активності: «Угамування спраги знань немислиме без активності і діяльності учнів, спрага ж діяльності викликає потребу в нових знаннях» [2, с. 12].
Великий чеський педагог Я. Коменський і його продовжувач Д. Локк – англійський філософ і педагог, поклали основи закономірностей навчання і виховання – однією з яких є активна дія. Д. Локк зазначав, що дітям притаманне природне прагнення до вільної різноманітної діяльності, при якій розкриваються їхні нахили та здібності, формується їхній власний досвід. А для накопичення цього досвіду, стверджував учений, необхідна пізнавальна активність [1, с. 124].
Один із найвидатніших представників епохи просвітництва Ж.Ж. Руссо переосмислив думки і судження, що існували в той час про навчання і виховання, і виступив зі своєю оригінальною теорією. Центральним пунктом його педагогічної програми є «природне виховання». Ж.-Ж. Руссо вважав, що на дитину впливають три чинники: природа, люди і суспільство, кожен з них виконує свою роль: природа розвиває здібності, люди вчать, як ними користуватися; предмети і явища збагачують досвід. На думку вченого, якщо вихователь враховує схильності і потреби дитини до пізнання, то він забезпечує підготовку її до суспільних обов’язків. Внутрішньою мотивацією цього процесу стає прагнення цієї дитини до вдосконалення [1, с. 213].
На основі ідей Ж.-Ж. Руссо та інших педагогів минулого розвиває педагогіку формування особистості дитини швейцарський педагог-демократ І. Песталоцці. Він підкреслював необхідність тісного поєднання фізичного, морального і розумового розвитку через активну пізнавальну діяльність дитини. Він, як і багато інших мислителів того часу, не розумів соціально-історичної обумовленості природних сил і можливостей людини. Але його заслуга в тому, що він відводив вирішальну роль у формуванні особистості дитини методиці виховання і навчання, яка спонукає до самодіяльності і саморозвитку притаманних людині природних сил і задатків. Однак, завдання розвитку здібностей дитини часом підпорядковувалося іншому, не менш важливому завданню навчання, – озброєнню учнів необхідними знаннями [1, с. 238].
Новаторський підхід І. Песталоцці до розвитку дитини у процесі навчання дозволив йому виробити й інше, цінне в теоретичному і практичному сенсі положення: навчання, виховання і розвиток повинні здійснюватися в нерозривному зв’язку і при активній пізнавальній діяльності учнів. В сучасних умовах всі ці ідеї є досить актуальними. Особливо ідея про постійне вдосконалення навчання відповідно до вимог життя, активізація діяльності учнів, всебічного розвитку їхніх інтелектуальних здібностей.
Педагогічна спадщина великих педагогів минулого надзвичайно вплинула на розвиток педагогічної теорії і шкільної практики в багатьох країнах світу і має значення у вирішенні завдань сучасної школи.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Коменский Я. А., Локк Д., Руссо Ж. Ж., Песталоцци И. Г. Педагогическое наследие. Сост. В. М. Кларин, А. Н. Джуринский. М.: Педагогика, 1988. 416 с.
2. Ушинский К. Д. Человек как предмет воспитания. Опыт педагогической антропологии. М.: Просвещение, 1982. 342 с.