Спориш Тетяна
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: д. п. н., професор Комар О. А.
Нетрадиційні форми навчання відображають окремі ознаки того чи іншого заняття, не торкаючись їхньої дидактичної сутності, а тому вони і не є новою педагогічною категорією.
Справді з огляду на дидактичні завдання і їх вирішення нетрадиційні форми навчання не є новими, їх новітність проявляється в формі вирішення цих завдань.
Розкриттю сутності «нетрадиційний» сприяє логіко-семантичний аналіз даного поняття. Для цього були вивчені і проаналізовані статті словників, енциклопедій. Семантичний аналіз слова дозволив ближче підійти до наукового визначення.
Слово «традиція» походить від латинського «traditio», а означає «буквальна передача».
В філософському словнику це слово визначається так: «традиция – исторически сложившиеся и передаваемые от поколения к поколению: обычаи, обряды, общественные установления, идеи и ценности, нормы поведения и т.п., элементы социально-культурного наследия, сохраняющиеся в обществе или отдельных социальных группах в течение длительного времени. В науке традиция означает преемственность знаний и методов исследования» [1, с.487].
В словнику С. І. Ожегова знаходимо два значення понять «традиційний» і «традиція»:
1. Що зберігся із давнини, заснований на традиції.
2. Такий, що буває, є; що існує в силу традицій звичаю, що встановився. [2].
Проаналізувавши статті словників, енциклопедій можна зробити наступний висновок: поняття «традиція» розкривається через поняття «звичай», «норма», «звичка», «встановлений з часом порядок», «неписаний закон». Поняття «традиційний» має 3 значення:
1) що зберігся від давнини;
2) в силу традицій;
3) полишений оригінальності.
Аналіз педагогічної літератури дозволяє назвати особливості традиційних форм навчання:
– заняття з великою кількістю учнів в 30-40 осіб;
– відсутність своєчасного зворотного зв’язку, так як вчитель просто фізично не в стані вести поопераційний контроль за навчальною діяльністю кожного учня і корекцію; вчитель не має даних про просуваннях і помилках чи трудностях в навчанні кожного, принципово не може здійснити індивідуалізацію навчання; вся методика побудована на ручній праці вчителя, тобто на використанні лише його моворухових можливостей (голос, погляд, жест, рух);
– основний метод – виклад вчителя, так як, на погляд Ф.Янушкевича, він базується на письмовому і усному слові.. Його можна характеризувати як навчання повідомляюче, в ході якого викладач виступає не тільки як організатор навчального процесу, але і як основне авторитетне джерело знань. На долю вчителя випадає і оцінка ходу процесу навчання, і його результатів;
– суб’єктивно-об’єктивний спосіб спілкування, тому що при такому навчанні інформація іде в одному напрямку: від вчителя до учнів, і тому учні не вчаться говорити, виступати перед аудиторією.
– переважає репродуктивна діяльність. Дослідження психологів Е. Д. Телегіна, В. В. Гагай виявили, що при традиційному навчанні, котре орієнтоване в основному на репродуктивні види діяльності, виникає скованість мислення, заторможення інтелектуального розвитку. А. А. Вербицький в своїх судженнях був більш категоричний: в схемі традиційного навчання мислення не передбачено – «замість учня думає і міркує вчений, автор підручника, навчальної програми, в кращому випадку викладач, що подає матеріал в готовому для сприйняття і «переробки» вигляді» [8, с.17]. В навчанні традиційного типу людина, ніби повернута в минуле до тих кладових знань, котрі були колись здобуті вченими або практиками, а зараз стали змістом навчання. Передавання цих знань людям, що навчаються, складає головну ціль педагога, а засвоєння – ціль учня. Мислення ж пов’язано не з минулими знаннями (це прерогатива пам’яті), хоча на нього спирається, а з майбутнім, з невідомими ще ситуаціями сприйняття і дії не з задачами, виконаними за зразком, а з проблемами, що не мають для свого розрішення відомого кому-небудь алгоритму;
– жорстка структура уроку. Ще представники російської дореволюційної педагогіки, і перш за все К. Д. Ушинський, активно боролись проти царювавшої в дореволюційній школі організації занять: пояснення матеріалу, відтворення його учнями і завдання додому. Тому, на нашу думку, такі уроки характеризуються:
– обмеженим числом прийомів роботи вчителя і учнів, в кращому випадку активністю вчителя і мінімальною самостійністю учнів;
– неефективністю використаного часу;
– відсутністю інтересу в учнів.
Але незважаючи на вказані недоліки традиційної форми, педагогічні можливості уроку далеко не вичерпані. Відмовитись від подальшого вдосконалення цієї класичної форми занять, що має трьохсотлітню історію, було б не розумно. Позитивного в уроці, як формі організації навчання є багато і в цьому немає сенсу сумніватись. Але не можна і абсолютизувати урок. Тим паче, що в умовах змінювального шкільного життя педагогічна результативність його далеко не завжди задовільна.
Ідея нетрадиційного навчання втілюється в практиці передових вчителів шляхом пошуку способів оновлення нетрадиційного уроку в області форми, змісту, способів організації спілкування.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1) Філософський енциклопедичний словник / НАН України, Ін-т філософії імені Г. С. Сковороди; [редкол.: В. І. Шинкарук (голова) та ін.]. – Київ: Абрис, 2002. – VI, 742 с.
2) https://slovarozhegova.ru/search.php