Шевченко Ірина,
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: д. п. н., професор Муковіз О. П.
Інформатизація освіти є однією з ключових умов успішного розвитку процесу інформатизації суспільства. Під час швидкого розвитку технологій, ключовими компетентностями особистості є вміння вчитися, оперувати та управляти інформацією, тому необхідно орієнтуватися на діяльнісні та розвиваючі технології у навчальному процесі. Швидкими темпами збільшуються можливості персональних комп’ютерів і програмного забезпечення, що створює досить сприятливі умови для розвитку дистанційного навчання та застосування технологій дистанційного навчання.
У всьому світі спостерігається зростання кількості студентів, які навчаються за дистанційними технологіями, збільшується кількість закладів вищої освіти, які використовують дистанційні технології в навчальному процесі [4, с. 220].
Отже, дистанційне навчання – новий засіб реалізації процесу навчання, в основі якого використання сучасних інформаційних та телекомунікаційних технологій, які дозволяють навчатися на відстані без особистого контакту між викладачем і студентом. Таке навчання відбувається в середовищі, що дозволяє передавати великі обсяги різної інформації на великій відстані.
Теоретичні дослідження з питань дистанційного навчання базуються на методологічних працях С. Архангельського, Ю. Бабанського, С. Гончаренка, М. Махмутова, Є. Полота, В. Сагарди, Л. Виготського, П. Гальперіна, Г. Костюка, Н. Тализіної та інших. Значних зусиль до формування системи дистанційного навчання доклали вчені С. Батишев, М. Згуровський, О. Кірсанов, І. Огородніков, Л. Романишина, П. Сікорський, І. Харламов; Е. Тоффлер та інші.
В освіті України розробляють теоретичні, практичні та соціальні аспекти дистанційного навчання. У вітчизняних працях науковців проблемі дистанційної освіти присвячено роботи В. Бикова, Н. Думанського, Г. Кравцова, В. Кухаренка, В. Олійника, О. Глазунової, К. Обухової, О. Самойленка, Н. Сиротенко, Н. Морзе, П. Камінської та ін. Проблеми впровадження технологій дистанційного навчання в зарубіжних країнах, зокрема перспективи розвитку дистанційної освіти, досліджували Дж. Андерсон, Ст. Віллер, Т. Едвард, Р. Клінг.
Дистанційне навчання є одним із головних шляхів інформатизації і автоматизації освіти й використання новітніх технологій у навчанні, служить підвищенню ефективності освіти [3, с. 18].
Отже, основною ідеєю дистанційного навчання є створення навчального інформаційного середовища, що охоплює компʼютерні інформаційні джерела, електронні бібліотеки, відео- та аудіотеки, книги і навчальні посібники. Складниками такого навчального середовища є як студенти, так і викладачі, взаємодія яких здійснюється за допомогою сучасних телекомунікаційних засобів. Таке навчальне середовище дає унікальні можливості студентам для одержання знань як самостійно, так і під керівництвом викладачів.
Використання в навчанні компʼютерних і телекомунікаційних засобів розширює можливості варіювання матеріалу, інформаційного фонду, яким може користуватися студент в освітньому процесі, робить більш гнучким і оперативним реагування викладача на характер його помилок і труднощів. Специфічні для дистанційного навчання засоби розширюють межі інформаційного поля студента, кількість пропонованих йому варіантів навчання, підсилюють зворотний звʼязок [1, с. 154].
З огляду на зазначене вище, дистанційна освіта є новою формою організації освітнього простору, у якій долаються обмеження, повʼязані для людини з місцем і часом одержання освіти, відданістю єдиним національним освітнім традиціям та державним освітнім стандартам, шляхом використання сучасних засобів комунікації і компʼютерних технологій.
Проте, незважаючи на значні переваги дистанційного навчання та вагомі результати роботи вищих навчальних закладів України у реалізації дистанційної форми навчання, поширення ДФН призупиняється через кілька необхідних для вирішення проблем, а саме:
– недостатньо досконала законодавча база України щодо широкого впровадження дистанційної форми навчання;
– недостатнє фінансування для забезпечення матеріальної бази вищих навчальних закладів для впровадження ДФН;
– низьке фінансування робіт з розробки і впровадження дистанційних технологій у вищих навчальних закладах;
– недостатність державної підтримки процесу розвитку дистанційної освіти в Україні;
– вищі навчальні заклади використовують різні моделі, технології та форми організації й використання освітніх контентів, що ускладнює обмін позитивними результатами і досягненнями та ефективний інформаційний обмін [2, с. 116].
Як і в будь-якій іншій формі навчання, в дистанційній формі навчання можна виділити кілька недоліків. До них можна віднести:
– неможливість ідентифікувати дистанційно особу студента (немає упевненості в тому, що, наприклад, тест пройшов саме той студент, прізвище якого стоїть у журналі оцінок);
– відсутність очного спілкування викладача і студента – не всі студенти можуть бути самодисциплінованими і самосвідомими, на високому рівні здійснювати самостійну навчальну діяльність, тому немає безпосередньої можливості здійснювати контроль за діями слухачів;
– можливість необʼєктивної оцінки знань студента викладачем (основа дистанційного навчання письмова, а деяким студентам легше викласти відповідь усно);
– якість навчання за допомогою дистанційних технологій напряму залежить від гарної технічної оснащеності, особливе навантаження на апаратно-програмну частину компʼютера дають програмні засоби для проведення віртуальних практикумів та заходів з використанням відео- та аудіо;
– необхідність достатньо високого рівня підготовки студентів для успішної роботи в системі дистанційного навчання;
– недостатньо розвинене вміння здійснювати комунікацію на відстані як у студентів, так і у викладачів та у звʼязку із цим виникнення проблеми появи комунікативного барʼєру і відсутності психологічного комфорту учасників дистанційного навчання тощо [1, с. 120].
Крім того, бурхливий розвиток ІКТ, глобалізація освітнього ринку і значна перевага закордонних дистанційних освітніх продуктів і технологій, порівняно з вітчизняними, є джерелом виникнення нової та складної проблеми – міжнародної конкуренції освітніх установ та організацій. За умов, що зумовлені технічним відставанням України та фінансовою кризою вищих навчальних закладів, конкурувати із зарубіжними установами, що надають послуги дистанційного навчання, вітчизняним досить складно. Тобто може настати той час, коли український студент обере дистанційну освіту, що пропонується зарубіжними вищими навчальними закладами [4, с. 243].
Важливо підкреслити, що однією з головних перешкод у поширенні дистанційного навчання в нашій країні є ситуація, що внутрішня культура освіти визнає переважно традиційне навчання.
Незважаючи на проблеми і суперечності, дистанційне навчання широко впроваджується у вищу школу, вченими розробляються його методичні та методологічні основи, спеціалістами з інформаційних технологій програмні засоби його реалізації.
Загалом, дистанційна освіта в Україні не відповідає вимогам, що ставляться до інформаційного суспільства і не забезпечує повноцінного входження України в міжнародний освітній простір. Щоб система дистанційного навчання зайняла гідне місце в системі освіти України, потрібно, передусім, створити глобальну компʼютерну мережу освіти й науки, оскільки саме компʼютер дає змогу отримувати навчальний матеріал, є водночас і бібліотекою, і центром довідкової інформації, і комунікативним центром, що робить його одним з учасників реалізації програми безперервної освіти в Україні.
Список використаних джерел
1. Биков В. Ю, Кухаренко В. М. Дистанційний навчальний процес: Навчальний посібник. К.: Міленіум, 2015. 254 с.
2. Варзар Т. Дистанційна освіта в сучасній освітній діяльності // Українознавство. 2005. № 1. С. 116–119.
3. Дмитренко П. В., Дистанційна освіта / П. В. Дмитренко, Ю. А. Пасічник. – К.: НПУ, 1999. 25 с.
4. Кухаренко В. М. Дистанційне навчання та умови застосування / Кухаренко В. М., Рибалко О. В., Сиротенко Н. Г. Х., 2002. 320 с.