Оксана Берзегова,
магістранта факультету початкової освіти
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини,
Україна
Перетворення в українському освітньому середовищі на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості вимагають визначення нових стратегічних і тактичних орієнтирів у галузі підготовки майбутніх учителів початкової школи. Провідним напрямом у процесі підготовки студентів до педагогічної діяльності є спрямованість освітнього процесу на розкриття потенційних можливостей і здібностей майбутнього фахівця з метою формування основ педагогічної майстерності.
Розвиток педагогічної галузі є об’єктивною потребою на всіх історичних етапах трансформації суспільства. Тому проблема професійного становлення вчителя привертала увагу багатьох видатних мислителів, письменників, педагогів, котрі зробили вагомий внесок в історію вітчизняної педагогічної школи (Ш. Амонашвілі, Б. Грінченко, О. Духнович, П. Каптєрєв, М. Костомаров, А. Макаренко, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, К. Ушинський, та ін.).
Проблема професійної підготовки майбутніх учителів початкових класів була предметом дослідження науковців, які аналізували шляхи її вдосконалення в Україні (А. Алексюк, С. Гончаренко, І. Зязюн, С. Лисенкова, Н. Ничкало, О. Савченко, Ю. Соловйов, Л. Хоружа, М. Фіцула та ін.) й у європейському освітньому просторі (О. Гордійчук).
Зарубіжний досвід у напрямі формування різних аспектів педагогічної майстерності розкривався вітчизняними і зарубіжними дослідниками на прикладах підготовки сучасного вчителя початкових класів Великої Британії (О. Волошина, Л. Поліщук), Польщі (С. Фрейман, М. Фрейман), Угорщини (М. Леврінц), Греції (Ю. Короткова), Німеччини (А. Турчин, Н. Удовиченко), Італії (А. Степанюк), Франції (О. Пермякова), Австрії (Л. Загорулько), Бельгії (О. Фучила), Китаю (К. Олійникова, Лу Шаньшань).
Система професійної підготовки сучасного вчителя створена в Україні зусиллями багатьох поколінь педагогів. Водночас, стати повноцінним учасником глобалізаційних процесів у світі може лише та країна, в якій інтелектуальні професії набули масового характеру, а інвестиції в розвиток людського потенціалу є найбільш вагомими й ефективними.
Проблема професійного становлення вчителя і формування його педагогічної майстерності привертала увагу багатьох видатних мислителів, письменників, педагогів, котрі зробили вагомий внесок в історію вітчизняної педагогічної думки (Б. Грінченко, О. Духнович, П. Каптєрєв, М. Костомаров, Г. Сковорода, В. Сухомлинський, А. Макаренко, К. Ушинський, та ін.).
Наприклад, поради великого просвітителя Г. Сковороди щодо позиції вчителя, його впливу на дитячі серця, зауваження, спрямовані на виправлення певних недоліків у професійній діяльності педагога є цілком актуальними для формування унікального образу педагога-майстра, покликаного працювати з молодшими школярами. Серед основних вимог, які український філософ ставить до педагога, визначається глибокий розум, висока мораль, єдність слова та діла, безмежна відданість своєму народові, вміння застосовувати набуті знання на практиці тощо [5, с. 318].
На думку О. Духновича педагогіка є мистецтвом мистецтв, а педагог усіх митців перевищує, якщо досконало оволодіє педагогічними знаннями, вміє їх застосовувати й передбачати наслідки зробленого: «такими міркуваннями займатися, як би змогти легше і більш успішно виконувати свій обов’язок» [3, с. 48].
Поступова зміна статусу педагогіки ХІХ ст. «з практичної дисципліни, рецептурної за своїм характером галузі знань» у науку підкреслює необхідність творчого підходу до оволодіння педагогічною теорією та її використанням на практиці. Тому, на думку Й. Гербарта, «педагогіка є і наука, і мистецтво, але через практику мистецтву навчається тільки той, хто попередньо вивчив науку шляхом роботи думки» [2, с. 91].
Однак, основними науковими педагогічними джерелами того часу, на думку В. Вихрущ, були здебільшого переклади персоналій, спеціальної дидактичної літератури зарубіжних авторів, створення дидактичних посібників на основі зарубіжних аналогів або із використанням окремих запозичених ідей. Лише у 80-90-х роках ХІХ ст. вітчизняна теорія навчання частково звільнилася від сліпого запозичання ідей зарубіжної дидактики [1, с. 48].
Ідеї творчого підходу до вчительської діяльності почали реалізовуватися у вітчизняних освітніх закладах на різних етапах історичного розвитку педагогічної думки. Адже становлення національної української школи неможливе без творчої праці вчителя, яка є дійовою та рушійною силою в організації та здійсненні освітнього процесу.
Зокрема, на думку М. Драгоманова, високоосвічена й високоморальна особистість, котра досконало володіє мистецтвом навчання та виховання, є основою для формування педагогічної майстерності вчителя [4, с. 221–231].
Таким чином актуалізується проблема педагогічної майстерності вчителя не тільки як складової частини педагогічної науки, а й як загальної культури, одного з найважливіших чинників національного прогресу і навіть у глобальному масштабі.
У цьому аспекті заслуговує на увагу трактування К. Ушинським суті самої педагогіки, яка здебільшого розглядається в широкому розумінні як сума знань, потрібних або корисних для педагога, й у вузькому – як зібрання виховних правил. Великий педагог спрямовував учителів на те, щоб зрозуміти педагогіку «як теорію мистецтва, виведеною з цих наук». Педагогіка, на думку К. Ушинського, є «першим з вищих мистецтв, бо вона прагне задовольнити найбільшу з потреб людини й людства – їх прагнення до вдосконалення у самій людській природі; до вираження самої природи людини – її душі й тіла; а вічно передуючий ідеал цього мистецтва є довершена людина» [6, с. 193–194].
Таким чином, у педагогічних дослідженнях ця проблема не втратила актуальності, тому пошуки оптимальних шляхів підготовки майбутніх учителів спрямовуються на те, щоб випускники вищої школи були підготовлені до педагогічної роботи не тільки згідно з програмою навчання студентів певного профілю, але й входили у самостійну професійну діяльність з належним рівнем сформованості педагогічної майстерності. Відтак актуалізується проблема історичного аналізу практики формування педагогічної майстерності майбутніх учителів.
Список використаних джерел
1. Вихрущ В. Спеціальна література у системі дидактичної підготовки педагога (друга половина ХІХ – початок ХХ століття): проблеми змісту // Науковий вісник Чернівецького університету. Педагогіка та психологія. 2011. Вип. 582. С. 41–49.
2. Гербарт И. Ф. Общая педагогика, выведенная из целей воспитания // Избранные педагогические сочинения. Кн. ІІ. Т.1. М. : Учпедгиз, 1940. 291 с.
3. Євтух М. Б. Просвітницька діяльність та педагогічні погляди О. В. Духновича : монографія / за ред. В. Г. Кременя. К. 1995. 94 с.
4. Любар О. О. Історія української школи і педагогіки : навч. посіб./ за ред. О. О. Любара. К. : Т-во «Знання» КОО, 2003. 450 с.
5. Сковорода Г. С. Твори : в 2-х т. / Г. С. Сковорода ; ред. кол. : чл.-кор. АН УРСР Д. Х. Острянин (відп. ред.) та ін. – К. : Вид-во АН УРСР, 1961. Т. І. 639 с.
6. Ушинський К. Д. Людина як предмет виховання. Спроба педагогічної антропології // Вибрані педагогічні твори : у 2 т. / редкол. : В. М. Столетов [та ін.]. К. : Наукова думка, 1983. Т.1. 326 с.