Олена Ящук,
к. пед. наук, доцент, кафедри теорії початкового навчання
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини,
Україна
Протягом останнього десятиліття вітчизняні науковці, зокрема, В. Боднар, Н. Голуб, І. Демченко, А. Шевцов та ін., присвячують свої праці дослідженням особливостей навчального процесу осіб з особливими потребами, їх реабілітації та соціалізації. Актуальність теми полягає у тому, що в сучасному суспільстві багато дітей з різними вадами розвитку, які не дають можливості повноцінно навчатися на рівні з однолітками. Такі учні потребують допомоги кваліфікованих педагогічних працівників, готових до роботи з особливими дітьми в умовах сучасної школи.
Мета статті полягає в розкритті особливостей інклюзивного навчання в закладах освіти.
У суспільстві, в засобах масової інформації, серед науковців та педагогічної громадськості закономірно постають питання: « Чи готове наше суспільство (морально, психологічно, соціально) задовольнити навчальні потреби дітей з психофізичними порушеннями в середовищі однолітків? Як зможуть ці діти адаптуватися в умовах сучасного загальноосвітнього простору, розкрити свої потенційні можливості й стати корисними членами суспільства? На сьогодні багато науковців намагаються дати відповіді на ці питання та позитивно оцінити ці кроки. Концепція інклюзивного навчання є складною і багатоаспектною проблемою. Вона містить низку сегментів, без попереднього розв’язання яких ця ідея приречена на невдачу [1]. Потрапивши до загальноосвітнього закладу, дитина з особливими потребами залишиться самотньою, з комплексом проблем, якщо одночасно з цим не розширюватиметься рівень і обсяг спеціальних освітніх послуг, зокрема, таких як: навчання за індивідуальними навчальними планами, програмами, підручниками (особливо в початковій школі), наявність спеціального обладнання, дидактичних матеріалів, надання діагностичних, консультативних і дійових послуг спеціалістами (логопедичні, медичні, соціальні, фізіотерапевтичні та ін.).
Н. Стадієнко вважає позитивною ідеєю про перебування дітей з особливими потребами разом зі здоровими: «Хто ж краще розкаже сліпій дитині про довкілля, навчить пересуватися в знайомому приміщенні? Хто краще навчить дитину з проблемами розумового розвитку гратися іграшками, звертати увагу на суттєві речі, осмислювати їх, розмовляти, правильно реагувати на різні явища? Звичайно, ті діти, які розвиваються нормально. Але здорові діти уникають товаришування з особливими дітьми, можуть ображати, глузувати з них. На жаль, у нашій країні не виховується милосердя, співчуття до слабшого. Звісно, ці якості не можуть з’явитися самі собою в дітей. Дуже багато потрібно зробити в нашій країні, щоб ситуація змінилася на краще, аби діти зрозуміли, що людина гідна називатися людиною, коли вона дбає про інших, особливо про слабших, коли допомагає їм, робити їхнє життя кращим, щасливішим».
Інклюзивна освіта передбачає освіту для всіх в плані пристосування до різних потреб і фізичних порушень та може здійснюватися тільки в контексті реальних взаємин, коли школярами з обмеженими можливостями освоюються різноманітні види діяльності, спілкування, регулюється самооцінка, здобувається підтримка і дружба ровесників, впевненість в своїх силах, формується світогляд і духовний зміст людини з інвалідністю, готовність жити і працювати в мінливому суспільстві. Інклюзивне навчання передбачає як технічне оснащення архітектурного середовища освітніх установ, так і спеціальні технології і педагогічні програми, спрямовані на реалізацію інклюзії.
Якість освіти, в першу чергу, пов’язана із задоволенням потреби кожної людини в ефективній соціалізації, тобто набутті засобів вибудовування особистої, професійної та громадської діяльності в суспільному житті [3]. Як відомо, соціалізація здійснюється в трьох основних сферах: діяльність, спілкування і самосвідомість. При інклюзивному навчанні відбувається повноцінне та ефективне наповнення цих сфер соціалізації учня з особливими потребами. Дитина з особливими потребами вже не пасивний член суспільства, а особистість, яка має право на задоволення власних соціальних потреб. Рівень підтримки, гуманізм та терпимість у ставленні до дітей з особливими потребам, можливість надати їм доступну та якісну освіту є основним показником розвитку суспільства, в якому вони живуть [2]. В Україні практика впровадження інклюзивних форм освіти в систему закладів освіти є досить складною, що пов’язано з наявністю бар’єрів освіти, які заважають успішній реалізації інклюзивних процесів. До таких бар’єрів належать: непідготовленість педагогічних корпусів закладів освіти, неготовність педагогічного персоналу (дидактична, психологічна, особистісна) до участі в інклюзивних процесах; відсутність системного бачення проблеми інклюзії і шляхів її вирішення в різних освітніх структурах.
Освітньо-соціальна інклюзія може виступати в якості інструмента, що дозволяє подолати (маргіналізацію) відчуження дітей з особливостями психофізичного розвитку і сприяє формуванню життєздатності особистості. Головною метою створення інклюзивного середовища є розвиток розуміння і толерантності усіх членів освітнього процесу шляхом їх щоденної взаємодії з учнями, що мають вади розвитку. Оскільки дітям потрібно разом навчатися, їм варто допомогти усвідомити значну схожість між ними, навчитися цінувати таланти та здібності кожного однокласника з порушеннями чи без них, приймати та навіть підкреслювати унікальне розмаїття, яке робить кожну людину індивідуальною. Потрібно підкреслити, що всі перераховані вище позитивні риси інклюзивної освіти визначені на рівні саме теоретичної моделі, а практично реалізуються не завжди на бажаному рівні [4].
Побудова ефективної системи інклюзивної освіти в Україні можлива на основі взаємодії різних факторів, насамперед посилення фінансування освіти, удосконалення її нормативно-правового забезпечення, поліпшення методичного та кадрового забезпечення інклюзивної освіти. Також потрібно створити необхідні умови для повноцінного навчання дітей з особливими навчальними потребами в закладах освіти, включаючи підготовку педагогічних працівників, надання індивідуальної підтримки в ході здобуття освіти з урахуванням потреб дитини, особливостей захворювання, отриманні та обробці інформації для засвоєння навчальної програми, забезпечити їм державну підтримку. Важливим є формування позитивної громадської думки щодо інклюзивної освіти шляхом залучення до цієї справи засобів масової інформації, організації інформаційних кампанії, які б сприяли виконанню законів, спрямованих на здобуття освіти дітей з інвалідністю. Відсутність належного фінансування освіти в цілому та інклюзивної зокрема є суттєвою перешкодою на шляху її розвитку, тому необхідними є збільшення фінансування розвитку матеріальної бази закладів освіти з метою перетворення їх у доступне середовище навчання.
Список використаних джерел
1. Боднар В. Інклюзивне навчання як соціально-педагогічний феномен. Рідна школа. 2011. №3. С. 10–14.
2. Ідеї гуманної педагогіки та сучасна система інклюзивного навчання: зб. матер. Всеукр. науково-метод. конференції, присвяченої 97-річчю від дня народження В. Сухомлинського / уклад. О. Е. Жосан. Кіровоград: Ексклюзив-систем, 2015. 468 с.
3. Колупаєва А. Інклюзивна освіта: реалії та перспективи : монографія. К.: «Самміт-Книга», 2009. 272 с.
4. Концептуальні аспекти інклюзивної освіти / Інклюзивна школа: особливості організації та управління : навч.-метод. посіб. / А. А. Колупаєва, Ю. М. Найда, Н. З. Софій та ін.; за заг. ред. Л. І. Даниленко. К., 2007. 128 с.