Драбчук Катерина
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: к. п. н., доцент Торчинська Т. А.
Одним з ефективних засобів, який може допомогти молодому поколінню у частковому розв’язанні проблеми національного відродження, є використання ономастичного матеріалу, що має практично невичерпні навчальні і виховні можливості. Такий зміст навчання, як засвідчує практика роботи окремих учителів загальноосвітніх шкіл, постійно стимулює пізнавальну активність учнів, сприяє виробленню у них умінь користуватися словом, допомагає виявляти та розвивати потенційні можливості школярів, впливає на формування україномовної особистості в цілому.
На необхідність використання ономастичного матеріалу у навчально-виховному процесі з дітьми у свій час вказували Я. А. Коменський, Й. Г. Песталоцці, Ж. Ж. Руссо. Їхні ідеї були творчо розвинуті О. В. Духновичем, Т. Г. Лубенцем, Д. Д. Семеновим та іншими педагогами.
Великого значення роботі над словом надавали і надають у своїх наукових працях українські педагоги і лінгводидакти С. Х. Чавдаров, О. М. Біляєв, Л. О. Варзацька, М. С. Вашуленко, Л. І. Мацько, В. Я. Мельничайко, М. І. Пентилюк, М. Я. Плющ.
Слово, словосполучення або речення, яке служить для виділення іменованого ним об’єкту; його індивідуалізації та ідентифікації – це онім або власна назва. [2].
У будь-якій мові онімів набагато більше, ніж загальних назв (апелятивів). Словники розвинених літературних мов налічують тисячі слів (без включення власних назв), у той час як рахунок онімів іде на мільйони (наприклад, кожен із жителів України має прізвище, ім’я, по батькові, іноді – псевдонім, прізвисько тощо). Проте потрібно відзначити, що переважна частина онімів невідома абсолютній більшості носіїв мови, чого не можна сказати про загальні назви.
Зрозуміло, що не усі одиничні предмети потребують наявності власних назв. Оніми вживаються тоді, коли потрібно диференціювати людей, продукти їхньої діяльності, території, де вони проживають, тощо. Саме власні назви надають повідомленням визначеності, конкретності, індивідуальності та локалізації дії. Будучи невід’ємною складовою частиною словникового складу певної мови, оніми мають специфічні, відмінні від апелятивів, ознаки. Основними з них вважаються такі, як: позначення одиничних, окремих предметів або явищ; локалізованість денотатів (чітка визначеність, обмеженість, окресленість); вторинність імен по відношенню до апелятивів (денотат спочатку має загальну назву, потім – власну), значне кількісне переважання власних назв над загальними і одночасно залишення більшої частини ономастикону відомою лише обмеженій групі людей; підвищений зв’язок онімів із позамовними факторами; незакінченість ономастичної номінації; відсутність безпосереднього зв’язку із поняттям; підвищена предметність; здебільшого неможливість прямого перекладу власних назв на інші мови; відсутність загального значення (крім випадків, коли власні назви вживаються у значенні загальних); функціональна обмеженість онімійної системи, охоплення нею лише частини мовних елементів, нездатність утворювати повноцінний текст [1].
Онімійний простір, відповідно до іменованих об’єктів, поділяється на онімійні сектори і поля, які складаються з онімів певних класів. Саме класифікація онімів є одним із основних, найбільш важливих завдань ономастів, оскільки без неї неможливі опис та аналіз власних назв. Всебічну характеристику онімів забезпечує використання різноаспектних параметрів їхнього групування, виходячи із належності онімів до певних мов, територій, хронологічних відрізків, соціальних формацій тощо. Тоді і підхід до ономастичного матеріалу, і методи його вивчення, і глибина будуть відповідати конкретним завданням. Орієнтуючись на цей висновок, взявши до уваги усі лінгвістичні та екстралінгвальні характеристики власних назв, можна виділити наступні класифікації онімів: 1) класифікація за типом іменованих об’єктів; 2) класифікація за шляхом виникнення назв; 3) структурна класифікація; 4) хронологічна класифікація; 5) словотворча класифікація; 6) етимологічна класифікація; 7) лексико-семантична (мотиваційна) класифікація; 8) стилістична та естетична класифікація тощо.
Оскільки кожна власна назва – це слово, яке розвивається за законами певної мови, то й інформація про нього здобувається за допомогою таких лінгвістичних засобів, як встановлення мовної приналежності оніма, виявлення фонетичних і фонематичних закономірностей та морфонологічних чергувань, етимологічний, структурний, словотвірний, генетичний та інші аналізи тощо. Екстралінгвальні фактори при цьому лише допомагають знайти підставу для виникнення або зміни власної назви, виявити певні тенденції, пов’язані із присвоєнням імені.
Ономастичні дослідження можуть проводитися синхронічно і діахронічно, із застосуванням порівняльно-історичних методів. За обсягом досліджень розрізняють ономастику: глобальну, яка вивчає типологічну подібність онімів різних країн та народів, виявляє загальні закономірності власних назв незалежно від їхньої мовної приналежності; ареальну, яка з’ясовує особливості територіального поширення певних ономастичних типів, та регіональну, яка виділяє ономастичні системи, що об’єднують оніми певних регіонів. Правописні форми, особливості вимови, норми відмінювання власних назв визначає прикладна ономастика, а принципи їх створення та функціонування в художніх творах – поетична. Історична ономастика вивчає творення власних назв віддалених від нас епох, а теоретична – встановлює загальні закономірності розвитку та функціонування онімійних систем.
Отже, головне завдання кожного вчителя початкової ланки освіти – розбудити у дитини допитливість, сформувати інтерес дослідника різних явищ і фактів як у процесі вивчення окремих предметів, так і в галузях суспільного життя. Потрібно об’єднати навчальний матеріал з позашкільними особистими враженнями дітей. У зв’язку з цим значну увагу необхідно приділяти вивченню слова, особливо – опрацюванню ономастичного локального матеріалу, оскільки він ефективно сприяє мовленнєвому розвитку молодших школярів і формуванню україномовної особистості.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Глинський І. М. Твоє ім’я – твій друг. Київ : Веселка, 1970. 128 с.
- Коваль А. П. Знайомі незнайомці: Походження назв поселень України. Київ : Либідь, 2001. 304 с.
- Янко М. Т. Гомін Землі: Загадки топонімічні. Київ : Веселка, 2000. 127 с.