Сич Марія
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник:
к.п.н., доцент Роєнко Л. М.
Сучасні зміни в освіті, що передбачають запровадження Закону «Про освіту», Державного стандарту початкової освіти, Концепції «Нова українська школа», розвиток різних форм освіти як важливого чинника забезпечення права на освіту, обумовлюють сучасні тенденції та зміну підходів до навчання учнів початкової школи.
Тож у процесі навчання все активніше запроваджується компетентнісний підхід, який, до речі, є фундаментом концепції Нової української школи.
Проблема реалізації компетентнісного підходу в освітньому процесі завжди була у центрі уваги українських науковців – Т. Байбари, О. Біди, С. Бондар, М. Вашуленка, І. Гудзик, І. Єрмакова, О. Локшиної, О. Онопрієнко, О. Пометун, О. Савченка, Є. Сахарчука та інших.
Базовими поняттями компетентнісного підходу є «компетентність» і «компетенція». О. Я. Савченко зазначає, що компетентнісний підхід визначається як спрямованість освітнього процесу на формування і розвиток ключових і предметних компетентностей, які в свою чергу формують загальну компетентність як інтегровану характеристику досягнень учня, де «компетентність – це здатність особистості, яка набута в процесі навчання, вона включає знання, досвід, цінності і ставлення, які можуть цілісно реалізуватися на практиці. Компетентність – це володіння учнем певної компетенції». Тоді як «компетенція – це об’єктивна категорія, суспільно визначений рівень знань, навичок, ставлень у певній сфері діяльності людини. Вона відчужена від людини, є наперед заданою соціальною нормою» [1].
Більшість закордонних вчених під компетентнісним підходом розуміють побудову освітнього процесу з позицій розвитку особистості, через її мотивацію та саморозвиток. Структуру формування компетентності особистості у своїх працях розкриває І. Бех. Він зазначає, що компетентність формується і проявляється на двох рівнях. На першому рівні вікового розвитку суб’єкт шляхом проб і помилок, або ж за допомогою механізму наслідування оволодіває рядом різноманітних практичних способів дій (комунікативних, соціально-кооперативних, предметно-перетворювальних тощо). Другий рівень характеризується сформованістю у суб’єкта наукового поняття «компетентність» як єдності, де наукова орієнтовна основа дії визначає логіку її практичного виконання, яка полягає у інтелектуально-моральній саморегуляції, спрямованій на ефективне вирішення суб’єктом певних життєвих проблем [2].
Впровадження компетентнісного підходу в освітній процес початкової школи – це найважливіша умова, що працює на підвищення якості освіти. Адже реалізація компетентнісного підходу відкриває перед учнями безліч можливостей. Крім збільшення зацікавленості школярів до навчання та усвідомлення його прикладного значення, компетентнісний підхід дозволяє [3]:
- Відчутно збільшити рівень продуктивності праці, привчити дітей до самостійності та відповідальності за свої вчинки, розвивати їхні творчі здібності та особистісні якості.
- Спрямувати зусилля дітей не лише на засвоєння знань, а й на здобуття позитивного досвіду вирішення різних життєвих ситуацій та виконання певної соціальної ролі.
- Не просто отримувати інформацію про щось, а знати як використати її для вирішення різноманітних життєвих проблем.
- Перейти від накопичення знань, умінь і навичок до формування здатності творчо реалізовувати власний досвід на практиці.
- Бути готовими відповісти на головні виклики сьогодення, навчатися протягом усього життя, не відставати від блискавичних темпів оновлення та накопичення інформації.
Список використаних джерел:
- Савченко О. Упровадження компетентнісного підходу в початкову освіту: здобутки і нерозв’язані проблеми. Рідна школа, 2014. № 4-5. С. 12-16.
- Бех І. Д. Теоретико-прикладний сенс компетентнісного підходу у педагогіці. Виховання і культура, 2009. № 1–2. С. 5–7.
- Овчарук О. В. Компетентнісний підхід у сучасній освіті: світовий досвід та українські перспективи : Бібліотека з освітньої політики. Київ : «К.І.С.», 2004. 112 с.