Кравчук Оксана Володимирівна
доктор педагогічних наук,доцент, професор кафедри фахових методик
та інноваційних технологій у початковій школі
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
м. Умань, Україна
Соціально-економічні й суспільно-політичні трансформації загострюють потребу вдосконалення освітньої практики, вмотивовують зміни у змісті й організації освітніх процесів. Суттєве значення в цих перетвореннях в Україні відіграв історико-педагогічний феномен, відомий під назвами «передовий педагогічний досвід», «педагогічне новаторство», «інноваційна педагогічна діяльність», «педагогічна інноватика».
Феномен педагогічного (освітнього) новаторства має європейське підґрунтя. Його зародження відбулося в Західній Європі кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. В Україні воно набуло розвитку в імперську (кінець ХІХ ст.), а згодом у радянську добу (20-ті роки, 80-ті роки ХХ ст.). Від початку 90-х років ХХ ст. педагогічне новаторство відродилось і активізувалось в освітньо-модернізаційних процесах незалежної України та стало особливо актуальним в умовах поглиблення процесів інтеграції національної системи освіти до світового освітнього простору (Болонський процес, 1999). Це знайшло підтвердження і обґрунтування в законах України «Про освіту» (2014), «Про вищу освіту» (2017), концепції «Нова українська школа» (2016), концепції розвитку педагогічної освіти в Україні (2018) та ін.
Феномен педагогічного (освітнього) новаторства зумовлював неодноразові спроби його обґрунтування у вітчизняній педагогічній науці. Увагу було акцентовано на діяльності педагогів, спрямованій на раціоналізацію освітнього простору закладів освіти, змінах у завданнях, методах і прийомах навчання, формах організації процесу навчання й виховання, авторських школах у галузі освіти.
Ця діяльність характеризувалась як досить складна і специфічна, що потребувала особливих знань, навичок, здібностей. З часом вона утворила своєрідний інноваційний педагогічний потік, який збагачував практику новими ідеями, новим змістом, новими технологіями, що й дало підстави узагальнити ці процеси як «новаторський рух» в історії освіти України, який поетапно презентує ретророзвиток передового (інноваційного) педагогічного досвіду, підкреслює співзвучність сучасності й спрямованість у майбутнє.
Новаторський рух ХХ ст. – унікальне явище в історії вітчизняної школи, педагогічної думки, що супроводжувалось пошуками освітян, теоретиків і практиків щодо ефективних форм і методів освітньо-виховної роботи. Тому набуває актуальності та життєвої необхідності вивчення позитивного історико-педагогічного досвіду розвитку новаторського руху в історії освіти України з метою його актуалізації в сучасній шкільній практиці.
Теоретичну основу дослідження проблеми розвитку новаторського руху в історії освіти України становлять ідеї гуманізації освіти (В. Андрущенко, І. Бех, А. Бойко, О. Захаренко, В. Сухомлинський, О. Cухомлинська та ін.); теорія дитиноцентризму (О. Декролі, Е. Кей, В. Кремень, Ж.-Ж. Руссо, О. Савченко та ін.); закономірності процесу соціалізації особистості (Е. Дюркгейм, І. Кон, Н. Лавриченко, Дж. Мід, О. Мудрик, Т. Парсонс, Т. Шибутані, Л. Штефан та ін.); філософії прагматизму (Б. Вульфсон, У. Джемс, О. Джуринський, О. Іонова, З. Малькова, Ч. Пірс, Л. Пуховська, А. Сбруєва та ін.).
Теоретичне обґрунтування проблеми передового педагогічного досвіду здійснили відомі вітчизняні науковці (А. Бойко, І. Дичківська, Н. Дічек, О. Лавріненко, В. Паламарчук, Д. Пащенко, О. Савченко, О. Сухомлинська та ін.) та зарубіжні вчені (К. Ангеловськи, О. Арламов, Ю. Бабанський, X. Барнет, М. Бургін, Д. Гамільтон, Н. Грос, В. Журавльов, В. Загв’язинський, У. Кінгстон, Н. Лагервей, М. Майлз, А. Ніколс, М. Поташник, В. Сластьонін, А. Хаберман, Р. Хейвлок, А. Хуторськой, Н. Юсуфбекова та ін.).
Проблему впровадження передового педагогічного досвіду вмотивували відповідні наукові дослідження за авторством А. Бойко, Н. Дем’яненко, І. Жерносек, М. Красовицького, Л. Момот, В. Паламарчук, О. Пасічник, І. Підласого, Н. Чепурної, О. Філоненко, М. Ярмаченка та ін.
Науковці, які займалися проблемами теорії і практики педагогічного новаторства, одностайні у висновках, що реформування системи сучасної освіти не може не спиратися на інноваційні процеси, зокрема відбуватися без урахування результатів творчих пошуків педагогів-новаторів, аналізу їхньої діяльності. За науковими висновками, новації не виникають спонтанно, а постають результатом системних пошуків, узагальнення педагогічного досвіду, розроблення схеми його апробації і моделі впровадження, мають глибоке вітчизняне історичне підґрунтя та європейське коріння, набувають особливого значення в сучасних освітньо-реформаційних перетвореннях, пов’язаних із творенням нової української школи, інноваційним розвитком педагогічної освіти в Україні, що дозволяє розглядати і трактувати його як системний рух в освіті.
Аналіз наукового розроблення питань історії новаторства та сучасної педагогічної практики дав змогу визначити притаманні цьому процесу об’єктивні суперечності між:
– новими реаліями освітньо-реформаційних перетворень, пов’язаних із творенням нової української школи та відсутністю критично осмисленого, теоретично обґрунтованого історико-педагогічного знання, яке може бути адаптоване в сучасний освітній простір;
– діяльністю педагогів, спрямованою на раціоналізацію освітнього простору закладів освіти та фрагментарністю історико-педагогічних знань про результати творчих пошуків педагогів-новаторів;
– необхідністю та потребою освітньої практики в науковому історико-педагогічному осмисленні проблем упровадження інновацій і відсутністю організованості, систематичності й послідовності в роботі з упровадження позитивних надбань;
– необхідністю прогнозування результатів упровадження інновацій та недостатнім науково-обґрунтованим уявленням про сутність нового в досягненнях передового новаторського досвіду.