Козярук Лілія
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: д. п. н., професор Кравчук О. В.
Кризові риси розвитку людської цивілізації, які мають вияв у загостренні низки соціально-політичних, економічних, національних, екологічних і духовно-моральних проблем, усвідомлюються сьогодні у всьому світі. Стає очевидним, що людство вступило в нову фазу свого розвитку, яка супроводжується переоцінкою історичного досвіду, розвитком нових культурно-ціннісних орієнтацій, які відповідають вимогам сьогодення. Зростання ролі антропогенних чинників у процесі подальшої еволюції планети зумовило пріоритет демократизації та гуманізації суспільного життя, які прийшли на зміну технократизму та техноцентризму.
Поглиблення вказаних тенденцій в освіті призвело до стану, коли відмова від суворого регламентування сприяла пошукові, який характеризується змінами як внутрішнього, так зовнішнього аспектів освітнього процесу. Руйнування старої системи не призвели до створення нової, оскільки в школі радянських часів було багато позитивного, а в сучасній орієнтації на закордонні зразки не все є ідеальним. Разом з тим повертати стару школу не можна і немає сенсу. Потрібен новий етап реформування освітньої системи, але робити це необхідно осмислено, з урахуванням набутого досвіду. Більшість дослідників вважають, що будь-яка школа проходить три етапи оновлення:
• становлення (при створенні нової школи та нового колективу);
• функціонування (навчально-виховний процес організовано на засадах традиційних стабільних програм, педагогічних технологій, підручників);
• розвиток (виникають суперечності між попереднім змістом освіти, педагогічними технологіями навчання і виховання та новими цілями, умовами школи, потребами особистості учня і суспільства).
На практиці існують п’ять основних шляхів оновлення школи: розвиток власного досвіду; запозичення досвіду, створеного іншими; засвоєння наукових розробок; шлях проб і помилок; експеримент.
Нововведення можуть бути в змісті освіти; методиках, технологіях, формах, методах, прийомах, засобах навчально-виховного процесу; організації навчально-виховного процесу; управляючій системі школи.
Система освіти під впливом загальних соціально-політичних процесів, які відбуваються в країні, повинна була проголосити себе зміненою, що мало вияв у пристосуванні нововведень до старих норм та традицій; формальній зміні назв; кон’юнктурному створенні історичних форм навчальних закладів (ліцеї та гімназії); масовому створенні «інтелектуалізованих» служб (психологічна і методологічна).
Таким чином, начебто були дотримані формальні ознаки введення інноваційних процесів, а насправді ці «нововведення» замінили традиційно прийняту ідеологію «подальшого удосконалення». Введення терміну «єдиний освітній простір» дозволило, з одного боку, розглянути деякі реалії освіти, а, з іншого, – раціоналізувати мережу шкіл, виходячи з потреб населення.
Необхідно зазначити, що підготовкою інтелектуальної еліти займаються ліцеї та гімназії, а для роботи з хворими, безпритульними, агресивними дітьми, які вимагають спеціалізованої допомоги, відкриваються центри медико-психолого-педагогічної реабілітації. Масова загальноосвітня школа повністю повинна співпасти з моделлю адаптивної школи, в якій навчально-виховний процес організовано з урахуванням соціокультурних особливостей регіону, соціальних запитів населення і вимог держави до освітніх стандартів, які передбачають роботу з дітьми на основі особистісно-орієнтованих програм. Отже, під адаптивною школою розуміється школа зі змішаним контингентом учнів, де навчаються обдаровані й звичайні діти, а також ті, які потребують корекційно-розвивального навчання. Основою освітньої програми такої школи повинна стати особистісно-орієнтована педагогіка, яка вирішує завдання задоволення освітніх потреб учнів і батьків шляхом визначення і здійснення персональної освітньої практики для кожної дитини за умов забезпечення базового стандарту освіти.
Особистісно-орієнтований підхід у навчанні й вихованні є провідною ідеєю в програмі гуманізації освіти. Безумовно, що найважливішим принципом у роботі керівника-гуманіста та вчителя-гуманіста є орієнтація на такий розвиток учня, який ґрунтується на його природних задатках і здібностях. У зв’язку з цим вимагає перегляду не тільки організаційний, але і змістовний компонент процесу навчання і виховання з точки зору його впливу на розвиток особистості. Усі ці аспекти знайшли відображення у концепції діяльності школи, яка є основоположним програмним документом, що визначає діяльність колективу школи. Це основний керівний документ для практичної діяльності всіх учасників навчально-виховного процесу в загальноосвітньому навчальному закладі. Концепція ґрунтується на Конституції України, Законах України «Про освіту», «Про загальну середню освіту», Національній доктрині розвитку освіти та інших законодавчих актах держави, керівних документах Міністерства освіти на науки України.
Для визначення сутності професіоналізму необхідно охарактеризувати специфіку праці педагога стосовно об’єкта, цілей, завдань, умов, засобів і результатів діяльності, тобто розглянути, з одного боку, професіоналізм як інтегральну якість, властивість особистості (як будь-яку іншу якість, яка формується в діяльності), а, з іншого, – як процес і результат діяльності. Ми вважаємо, що професіоналізм є результатом творчої педагогічної діяльності та як результат передбачає найвищий рівень продуктивності праці – «ефективну особистість», тобто особистість, яка здатна ефективно вирішувати суспільно-політичні, професійні та особистісні завдання. Звідси витікає, що професіоналізм педагогічної діяльності характеризується особистісною і діяльнісною сутністю.
Професіоналізм учителя є інтегрованим показником його особистісно-діяльнісної сутності, зумовленої мірою реалізації його громадянської відповідальності, зрілості та професійного обов’язку.
Отже, професійна майстерність є метою і результатом професійного становлення, а професійну компетентність можна визначити як рівень майстерності, якого досягає особистість на шляху професійного становлення, набуття професіоналізму.