Арабаджи Ганна
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: д. п. н., професор Комар О. А.
Уміння грати діти набувають в процесі свого розвитку. Правильно розвивається дитина ‒ це, без сумніву, грає дитина. Однак, щоб бути в змозі грати, стверджував Д. А. Колоцца (1911), дитина попередньо повинна досягти певного ступеня фізичного і психічного розвитку. Якщо ж душевний розвиток чимось затримується, то і гра не може виникнути, як наслідок неможливий без причини, що його виробляє.
У вітчизняній психолого-педагогічній науці визнано, що повноцінна гра як специфічно дитячий вид діяльності може розвиватися тільки під виховним впливом середовища і при направленому формуванні ігрової діяльності дорослими. На думку Г. П. Щедровицького (1966), гра, виступаючи в ролі особливого виду діяльності, або безпосередньо задається ззовні, або складається під впливом зовнішніх умов на якомусь етапі розвитку дитини, поступово поповнюючись і розгортаючись за рахунок все нових зовнішніх ситуацій і процесів його діяльності в них, ситуацій, які частково складаються стихійно завдяки випадковим зовнішнім обставинам, а частково створюються самою діяльністю дитини.
Г. Кравцов (2000) пропонує розмежовувати два явища ‒ гру і ігрову діяльність. Гра ‒ це певне ставлення світу до дитини і дитини до світу, дитини до дорослого і дорослого до дитини, дитини до однолітка і однолітка до нього. Ігрова діяльність в порівнянні з грою ‒ поняття більш вузьке, воно передбачає спеціальні дії дітей з моделювання світу. Ігрову діяльність, на думку дослідника, дійсно формують, розвивають. А що стосується гри, то, якщо дитині створити нормальні умови життя, він почне грати сам [2].
Але що в такому випадку вважати початком індивідуальної дитячої гри, її першим етапом? Відповідь на це питання неминуче повертає нас до необхідності дати чітке визначення дитячої гри. Якщо грою будуть названі тільки більш складні її форми, то вся передісторія гри, а разом з тим сама рольова гра, вважає М. Кистяковська (1966), можуть постраждати. Якщо ж розглядати маленьку дитину як істота біосоціальну, то з моменту своєї появи на світ вона переходить від біологічної до соціальної гри і соціальна сторона гри поступово стає провідною.
На думку В. Штерна (1915), розвиток гри дитини проходить ті ж етапи, що і завоювання їм простору: виходячи з власного «я», він поширює свою діяльність концентричними колами на все більш широкі області. Гра дитини починає свій шлях з його власного тіла і зосереджується на ньому, зазначає Е. Еріксон (1996). Первісну форму дитячої гри він називає аутокосмічною грою, яка полягає в дослідженні навколишнього світу за допомогою чуттєвого сприйняття, кінестетичних відчуттів, вокализацій і т. д. Потім дитина приступає до гри з предметами і опановує «мікросферу» ‒ маленький світ слухняних їй іграшок. Ще пізніше «грайливість» простягається на «макросферу» ‒ світ, розділений з іншими.
Спроби співвіднести послідовну зміну ігр та вік дітей робилися багатьма дослідниками. Наприклад, на початку XX ст. Д. Джексон (1913) склав періодизацію дитячих ігор, відповідно до якої в перший період ‒ від 0 до 3 років ‒ ігри дитини визначаються спеціальними потребами та умовами мозку, що розвивається і тіла. Це «смоктання, хапання, пускання слини, хапання ротом, лягання і інші рухи; досліди за допомогою органів чуттів: смаку, дотику, зору, слуху, нюху, температури; придбання вміння управляти тілом; балаканина, що складається в ряді безглуздих звуків; наслідування, повзання, ходьба, розмова, запам’ятовування, повторення, спогад, дослідження, творення і руйнування ...» [1].
Ігри другого періоду розвитку дитини (4‒6 років) також відображають характерні риси її зростання і розвитку. Їм властивий вільний рух (переважно заради самого руху, не заради результатів), зосередженість на звичайних предметах і на те, що з ними можна зробити, а також гра уяви і наслідування (ігри в будинок, магазин, в залізну дорогу, в шиття, куховарство).
У третьому періоді (7‒9 років) в центрі також знаходяться різноманітні рухові ігри: прості ігри-змагання, традиційні (народні) ігри, ігри-переслідування, а також будівельні, драматичні і образотворчі ігри, ігри в ляльки та ін.
Четвертий період розвитку ігор (10‒12 років) характеризується заміною малокооперативних ігор іграми кооперативними і переважно рухомими.
Представлена послідовність зміни ігр та розгортання гри як дитячої діяльності в цілому носить логічний і природний характер. Всі раніше освоєні види дитячої гри не зникають, вони продовжують розвиватися, стаючи все більш складними і досконалими. Кожній фазі дошкільного періоду дитячого розвитку властива певна сукупність співіснуючих видів ігрової діяльності, серед яких тільки один є новим, що вперше формується як вид гри. «Тільки цей вид гри на даному етапі розвитку з повним правом може бути названий провідною діяльністю, ‒ стверджує Г. Кравцов. ‒ У наступній фазі розвитку статусом провідної діяльності буде вже інший вид гри» [2]. А за несприятливих умов, що не дозволяють дитині своєчасно оволодіти ігровими уміннями, що поступово ускладнюються, то її можливості на кожному етапі можуть залишитися нереалізованими і високий рівень гри нею просто не буде досягнутий.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Демидова А.С. Формуємо пізнавальну самостійність у старших дошкільників. Дошкільне виховання. 2006. №10. С. 10.
2. Кравцов Г. Г. Гра як провідна діяльність та форма організації життя дошкільнят. Гра і розвиток особистості дошкільника: Зб. науч. тр. / Под ред. Г. Г. Кравцова та ін. Москва, 1990. С. 16.