Павловська Оксана
Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини
Науковий керівник: д. п. н., професор Кучеренко І. А.
Уміння орієнтуватися в комунікативному середовищі є надзвичайно важливою умовою особистісного розвитку дитини-школяра, що зумовлює необхідність розвитку комунікативної компетентності учнів. Для формування в молодших школярів комунікативно-мовленнєвих умінь цінним є засвоєння учнями лінгвістичних знань, вироблення комунікативно-мовленнєвих та мовних умінь та навичок, впровадження на уроці української мови навчально-комунікативного середовища, начальних ситуацій спілкування.
Лінгвістичним та психолінгвістичним особливостям розвитку мовлення присвячені праці А. Богуш, Р. Будагова, М. Вашуленка, Г. Винокур, Є. Земської, Г. Колшанського, І. Синиці. О. Сиротиніної, Л. Якубинського та ін.
В основі мовленнєвої комунікації лежить теорія мовленнєвої діяльності, розроблена в 60-тих роках ХХ століття О. Леонтьєвим та його сучасниками (О. Лурією, Л. Божович, П. Гальперіним). Підґрунтям для розвитку теорії мовленнєвої комунікації стали ідеї Л. Виготського, про мовлення як безумовний рефлекс, що розвивається як умовний; функцію рушійних сил у процесі цього розвитку виконують комунікативні потреби особистсоті.
Комунікація (лат. сommunicatio, від сommunico – роблю загальним, зв’язую, спілкуюся) – це повідомлення, передача інформації засобами мови, мовлення (вербальна) або інших знакових систем (невербальна) у процесі міжособистісного спілкування. Мовленнєва комунікація - це комунікація людей засобами мови, вербальне спілкування.
Спілкування як процес міжособистісної взаємодії досліджували Б. Ананьєв, Ф. Бацевмч, В. Бехтерев, В. М’ясищев, А. Бєляєва, А. Бодальов, М. Лисина та ін. Як зазначає Н. Ботвина, спілкування – складний багатоплановий процес установлення і розвитку контактів між людьми, що викликається потребами спільної діяльності і включає обмін інформацією, вироблення єдиної стратегії взаємодії, сприймання і розуміння іншої людини [2, с. 41]. На думку М. Лисиної, поняття «спілкування» - це «взаємодія двох або кількох людей, спрямовану на узгодження та об’єднання їхніх зусиль з метою налагодження відносин та досягнення загального результату» [4, с. 9]. Головними умовами здійснення спілкування є: наявність двох (або кількох) осіб адресата і адресанта (комунікантів); активність співрозмовників, спрямована на досягнення комунікативної мети. М. Лисина дотримується думки про тотожність понять спілкування і комунікативна діяльність. З урахуванням того, що діяльність мовця, котрий застосовує мову для взаємодії з іншими членами мовного колективу (тобто в процесі спілкування), - називається мовленням [4, с. 386]. Мовленнєва діяльність мовця спрямована до співбесідника для досягнення кінцевої комунікативної мети, тобто як соціалізоване мовлення.
Основною одиницею комунікації є комунікативний акт. Т. Колшанський [3, с. 23] порівнює комунікативний акт із двовершинною системою, в якій виокремлюються два учасники – відправник та одержувач. Серед елементів комунікативного акту М. Бахтін називає такі: комунікатор (суб’єкт, що передає інформацію), комунікант (суб’єкт, який отримує інформацію та її інтерпретує), комунікативне поле (ситуація взагалі, про яку може бути передана інформація), власне інформація про комунікативне поле, канали інформації (засоби передачі інформації) [1].
Спілкування здійснюється в діалогічній і монологічній формах.
Діалог - це форма мовлення, яка характеризується зміною висловлювань двох або кількох (полілог) мовців і безпосереднім зв’язком із ситуацією, це комунікативний акт, у якому відбувається зміна ролей мовця та слухача. Розгортання діалогу здійснюється за двома лініями: лінією об’єктивного змісту (те, про що йдеться) та лінією інтерпретації факту дійсності особами, які беруть участь у комунікації. Вчені, характеризуючи діалогічну форму мовлення, називають такі її риси: ситуативність, спонтанність, контекстуальність, емоційність, структурність (чергування комунікативно навантажених реплік-стимулів і відповідних реплік-реакцій).
Монологічне мовлення - це розгорнуте висловлювання однієї особи, звернене до певної людини або колективу для повідомлення інформації, впливу або спонукання до дії і розраховане на реакцію слухача або слухачів. Його характеристиками є змістовність, послідовність, логічність викладу думки.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
- Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М.: Педагогика, 1979. – 422 с.
- Ботвина Н. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділового спілкування. – К.: АртЕк, 2000. – 189 с.
- Колшанский Г. В. Коммуникативная функция и структура языка / Отв. ред. Т. В. Булыгина. – М.: Просвещение, 1984. – 175 с.
- Лисина М. И. Проблемы онтогенеза общения. - М.: Педагогика, 1986. - 144 с.